Home Blog

Угорський державний оперний театр: історія, архітектура та музична символіка Будапешта

0

Угорський державний оперний театр (Hungarian State Opera, Magyar Állami Operaház) — не просто одна з головних пам’яток Будапешта, а справжній символ угорської культури, у якому історія, архітектура та музика існують як єдине ціле. Побудований у XIX столітті, театр став втіленням амбіцій Будапешта перетворитися на одну з музичних столиць Європи. Розкішні інтер’єри, унікальна акустика, виступи світових диригентів і композиторів, серед яких були Ференц Еркель (Erkel Ferenc) і Густав Малер (Gustav Mahler), зробили Угорський державний оперний театр не лише архітектурним шедевром, а й важливим центром музичного життя країни.  Далі на budapest-trend

Понад 140 років після відкриття Hungarian State Opera продовжує залишатися місцем, де класична музика, історія Угорщини та атмосфера старого Будапешта поєднуються в одному просторі.

Як з’явився Угорський державний оперний театр?

У другій половині XIX століття Будапешт переживав період стрімкого зростання та культурного піднесення. Після об’єднання Буди, Пешта й Обуди у 1873 році місто почало перетворюватися на одну з головних столиць Австро-Угорщини. Саме тоді в угорської еліти з’явилася ідея створити власний національний оперний театр, який зміг би не лише конкурувати з музичними майданчиками Відня, а й підкреслити незалежність угорської культури.

Для будівництва нового театру обрали престижний проспект Андраші (Andrássy út), який у ті роки активно забудовувався розкішними особняками, палацами та культурними установами. Проєкт довірили одному з найвідоміших угорських архітекторів XIX століття — Міклошу Іблю (Ybl Miklós), чиї роботи значною мірою сформували архітектурний вигляд Будапешта.

Будівництво Угорського державного оперного театру (Magyar Állami Operaház) розпочалося у 1875 році та тривало майже дев’ять років. Фінансування проєкту частково взяла на себе держава, а за перебігом робіт особисто наглядав імператор Франц Йосиф I (Ferenc József I). За легендою, він дозволив будівництво нового театру за однієї умови — будівля не повинна бути більшою за Віденську державну оперу. Попри це обмеження, архітектору вдалося створити один із найрозкішніших оперних театрів Європи.

Урочисте відкриття театру відбулося 27 вересня 1884 року й стало важливою подією для всієї Угорщини. На церемонії були присутні представники аристократії, музиканти, політики та сам імператор. Від перших днів існування театр розглядався не лише як місце для оперних постановок, а і як символ національної культури, де угорська музика та мистецтво мали посісти особливе місце на європейській сцені.

Велику роль у становленні театру відіграв композитор і диригент Ференц Еркель, якого називають засновником угорської національної опери. Саме він став першим музичним директором театру та сформував його творчий напрям. Завдяки Еркелю на сцені Hungarian State Opera почали активно ставити твори угорських композиторів, а сам театр швидко перетворився на головний музичний центр країни.

Архітектура Угорського державного оперного театру

Угорський державний оперний театр задумувався як будівля, де архітектура має підкреслювати велич музики. Архітектор Міклош Ібль створив проєкт, у якому кожна деталь працює не лише на зовнішній ефект, а й на акустичну досконалість і театральну атмосферу.

Фасад будівлі виконаний у стилі неоренесансу та одразу вирізнявся серед навколишньої забудови проспекту. Скульптури великих композиторів, декоративні елементи та симетрія композиції підкреслюють ідею театру як храму музики. Уже з першого погляду стає зрозуміло, що це не просто культурна установа, а символ національного мистецтва.

Особливу увагу в проєкті було приділено внутрішньому простору. Головна зала театру розрахована приблизно на 1000–1200 глядачів і виконана в традиціях європейських оперних будинків XIX століття. Однак її головна цінність — унікальна акустика, яку часто називають однією з найкращих у Європі. Звук тут розподіляється рівномірно, створюючи відчуття живої присутності музики в кожному куточку залу.

Інтер’єри театру вражають багатством оздоблення: мармур, позолота, фрески та декоративні розписи створюють атмосферу урочистості. Особливу мистецьку цінність мають роботи угорських майстрів, зокрема Кароя Лотца (Lotz Károly), який оформлював стельові фрески та додав до інтер’єру театру відчуття «музичного неба» над глядацькою залою.

При цьому архітектура Угорського державного оперного театру не була суто декоративною. Ібль продумав будівлю як функціональний простір для мистецтва: зручні переходи, логічна структура залів і продумана сцена дозволяли театру працювати на рівні провідних європейських оперних будинків уже в момент відкриття.

Окремої уваги заслуговує поєднання архітектури та музичного сприйняття. На відміну від багатьох театрів свого часу, тут будівля не пригнічує музику, а підсилює її. Саме тому Угорський державний оперний театр став не лише архітектурним шедевром, а й еталоном акустичного та сценічного простору, де форма повністю підпорядкована мистецтву звуку.

Музика, композитори та епоха Густава Малера

З моменту відкриття Угорський державний оперний театр став не лише архітектурним символом Будапешта, а й головним центром музичного життя країни. Саме тут формувалася угорська оперна традиція, яка з часом отримала визнання по всій Європі.

Однією з ключових постатей ранньої історії театру став Ференц Еркель — композитор, диригент і засновник угорської національної опери. Він не лише керував музичним життям театру, а й визначив його художній напрям. Завдяки Еркелю на сцені почали регулярно ставити твори угорських композиторів, а сама опера стала важливою частиною національної ідентичності.

Особливе місце в історії театру займає період, пов’язаний із Густавом Малером (Gustav Mahler). Наприкінці XIX століття він обіймав посаду директора та головного диригента Угорської королівської опери. Саме за нього театр вийшов на новий професійний рівень: посилилася дисципліна оркестру, розширився репертуар, а постановки стали ціліснішими та сучасними для того часу. Попри те, що його реформи не завжди сприймалися однозначно, вплив Малера на розвиток театру виявився тривалим і значним.

У різні роки на сцені Угорського державного оперного театру виступали видатні диригенти та співаки, формуючи його міжнародний авторитет. Тут поєднувалися угорська музична школа та європейські традиції, що зробило театр майданчиком культурного обміну й творчих експериментів.

З часом репертуар театру розширився: окрім класичної угорської опери, тут почали ставити твори Моцарта, Верді, Вагнера та інших європейських композиторів.

Угорський державний оперний театр у XX і XXI століттях

У XX столітті Угорський державний оперний театр пройшов через періоди, які відображали загальну історію країни — від воєн і політичних потрясінь до культурного відродження та міжнародного визнання. Попри зміни епох, театр залишався однією з ключових музичних сцен Будапешта та символом безперервності угорської оперної традиції.

Під час світових воєн і наступних політичних трансформацій репертуар і діяльність театру неодноразово змінювалися, однак сцена не припиняла своєї роботи. У повоєнний період, в умовах соціалістичної Угорщини, опера стала важливою частиною державної культурної політики. Театр отримав підтримку, розширив доступ для широкої публіки та зберіг статус головної музичної інституції країни.

У цей період особливу увагу приділяли розвитку національного репертуару та підготовці нових поколінь виконавців. Угорська вокальна школа зміцнила свої позиції, а театр став майданчиком, де формувалися майбутні зірки опери та балету. Водночас тут продовжували ставити твори світової класики, що дозволяло зберігати зв’язок із європейською музичною традицією.

Після політичних змін кінця XX століття театр увійшов у новий етап розвитку, пов’язаний із відкритістю та інтеграцією в міжнародний культурний простір. Угорський державний оперний театр почав активно приймати закордонні постановки, гастролюючі трупи та світових диригентів, зміцнюючи статус однієї з провідних оперних сцен Центральної Європи.

Особливе значення для сучасної історії театру мала масштабна реконструкція, завершена у 2022 році. Під час робіт були відновлені історичні інтер’єри, модернізовані сценічні технології та оновлена інфраструктура будівлі. При цьому головним завданням реставраторів було зберегти атмосферу XIX століття, не порушуючи історичного вигляду театру.

Угорський державний оперний театр: жива легенда Будапешта

Hungarian State Opera залишається одним із найвпізнаваніших символів Будапешта та найважливіших музичних центрів Європи. Це не лише історична будівля XIX століття, а й активно діюча сцена, де триває життя опери, балету та симфонічної музики.

Театр зберігає свою подвійну роль: з одного боку, це архітектурна пам’ятка світового рівня на проспекті Андраші, з іншого — сучасна культурна інституція, яка регулярно приймає міжнародні постановки, гастролі та великі музичні проєкти. Завдяки цьому він залишається включеним до світового театрального й музичного простору, не втрачаючи при цьому своєї національної ідентичності.

Особливе значення має те, що театр продовжує підтримувати угорську музичну традицію, закладену ще Ференцем Еркелем. На сцені й надалі звучать твори угорських композиторів, а молоді виконавці отримують можливість розвиватися в межах однієї з найсильніших вокальних шкіл Європи. Водночас репертуар залишається міжнародним — від класичних опер Моцарта і Верді до сучасних постановок. А ще тут проходить відомий на весь світ Будапештський оперний бал.

Після масштабної реконструкції театр отримав оновлений технічний рівень, зберігши при цьому історичну атмосферу. Це дозволило поєднати традицію та сучасні вимоги сценічного мистецтва, зробивши постановки складнішими й візуально виразнішими, не порушуючи акустичної досконалості залу.

Угорський державний оперний театр сприймається не лише як культурний центр, а й як частина міської ідентичності Будапешта. Він входить до туристичних маршрутів, залишається місцем тяжіння для поціновувачів музики з усього світу та продовжує виконувати ту саму місію, заради якої був створений у XIX столітті — об’єднувати архітектуру, музику та культурну пам’ять Угорщини в одному просторі.

Джерела:

  1. https://drkuktart.blog.hu/2016/01/07/vizit_a_magyar_allami_operahazban_visiting_hungarian_state_opera_house
  2. https://www.europeanheritageawards.eu/winners/hungarian-state-opera-house/
  3. https://www.elkoep.com/the-story-of-the-hungarian-state-opera-even-a-neo-renaissance-building-can-be-smart
  4. https://www.promat.com/en/construction/your-project/expert-area/343461/
  5. https://operavision.eu/partner/hungarian-state-opera
  6. https://theculturalcritic.com/budapest-and-a-tale-of-two-opera-houses/
  7. https://papageno.hu/english/2021/10/its-official-hungarian-state-opera-inaugurates-its-eiffel-arts-studios/

Будапештський музичний центр: історія головного музичного простору Угорщини

0

Будапештський музичний центр (Budapest Music Center) давно перетворився з невеликого музичного архіву на один із найвпливовіших культурних центрів Угорщини. Тут проходять джазові концерти світового рівня, фестивалі сучасної музики, виступи молодих угорських виконавців і міжнародні культурні проєкти. Заснований музикантом і продюсером Ласло Гезом (Gőz László), центр об’єднав концертні майданчики, бібліотеку, музичний архів і знаменитий «Opus Jazz Club», ставши важливою частиною культурного життя Будапешта. Далі на budapest-trend

Як з’явився Будапештський музичний центр?

Історія Будапештського музичного центру (Budapest Music Center, BMC) розпочалася у 1996 році завдяки угорському тромбоністу, композитору та викладачу Ласло Гезу. У середині 1990-х років він поставив перед собою амбітне завдання — створити в Угорщині сучасний музичний інформаційний центр, який зміг би об’єднати відомості про угорських класичних і джазових музикантів, а також про твори сучасної музики. На той час подібної масштабної бази даних у країні практично не існувало, тому проєкт швидко привернув увагу музичної спільноти.

Спочатку Budapest Music Center замислювався не як концертний майданчик, а як архів і дослідницький центр. Основою проєкту стала музична база даних, що постійно оновлюється, у якій нині міститься інформація більш ніж про 3000 виконавців і 13 500 музичних творів. Одночасно почала формуватися й бібліотека BMC, яка з часом перетворилася на одну з найбільших музичних колекцій Угорщини. Зараз у її фондах зберігається близько 90 тисяч книг, нотних видань, платівок і музичних матеріалів. Доступ до бібліотеки залишається безплатним для широкої публіки.

Від самого початку роботи центр приділяв велику увагу популяризації угорської музичної культури не лише всередині країни, а й за її межами. Для цього було створено мобільний павільйон BMC, який упродовж багатьох років представляв угорських музикантів і музичні проєкти на найбільших культурних заходах в Угорщині та інших країнах Європи. Завдяки цій діяльності Будапештський музичний центр поступово почали сприймати як одного з головних культурних посередників між угорською та міжнародною музичною сценою.

Фестивалі, концерти та створення «BMC Records»

Вже з 1997 року Budapest Music Center почав активно організовувати концерти та фестивалі, присвячені класичній, сучасній і джазовій музиці. Серед найвідоміших проєктів центру — фестиваль «Kurtág 80», присвячений творчості композитора Дьордя Куртага (Kurtág György), електроакустичний форум «Music Forum Expo», спільний із лейблом «ECM Records» фестиваль «New Series Festival», а також серія концертних презентацій «BMC Music Flash Classic & Jazz». Особливе місце в культурному житті міста посів Будапештський джазовий фестиваль, який з 2003 року щороку проходить у районі Ференцварош (Ferencváros).

Важливим етапом розвитку центру стало створення власного музичного лейбла «BMC Records» у 1998 році. Компанія почала випускати записи угорських виконавців сучасної академічної, класичної та джазової музики. З часом каталог лейблу перевищив 200 релізів і здобув популярність далеко за межами Угорщини. При цьому філософія BMC завжди будувалася на поєднанні поваги до музичних традицій і відкритості до експериментальних напрямів та нових форм звучання.

Ще одним важливим проєктом центру став конкурс «New Music Forum», започаткований у 2008 році для підтримки молодих композиторів. Завдяки таким ініціативам Budapest Music Center поступово перетворився не лише на архів чи концертний майданчик, а й на повноцінний культурний інститут, який впливає на розвиток сучасної угорської музики.

Нова будівля Будапештського музичного центру

Навесні 2013 року Будапештський музичний центр переїхав в нову будівлю в районі Ференцварош. Це остаточно перетворило його з музичного архіву та організатора фестивалів на один із головних культурних центрів Угорщини. Для засновника проєкту Ласло Геза це стало здійсненням багаторічної мрії. Музикант зізнавався, що хотів створити простір, який об’єднував би концерти, бібліотеку, архів, студії та місця для спілкування музикантів в одній будівлі.

Новий комплекс розмістився на вулиці Матяша (Mátyás utca) у реконструйованому історичному будинку кінця XIX століття. Підготовка та реалізація проєкту тривали майже десять років, а значна частина фінансування надійшла з приватних джерел. Попри масштабність проєкту, його творці прагнули зберегти атмосферу живого музичного простору, створеного «музикантами для музикантів». Саме тому інтер’єр і організація простору вийшли неофіційними та максимально комфортними як для артистів, так і для відвідувачів.

Після відкриття нова будівля Budapest Music Center швидко стала важливою частиною культурного життя Будапешта. Тут розмістилися музична бібліотека, архів угорської музики, офіси «BMC Records», репетиційні приміщення та кілька концертних майданчиків. Головним громадським простором центру став сучасний концертний зал, розрахований приблизно на 300 глядачів. Завдяки якісній акустиці та камерній атмосфері він почав приймати концерти класичної, сучасної й експериментальної музики.

«Opus Jazz Club», бібліотека та музичні простори Budapest Music Center

Після відкриття нової будівлі Будапештського музичного центру особливе місце в його структурі посів «Opus Jazz Club» — джазовий клуб, який швидко став одним із найвідоміших музичних майданчиків Будапешта. Простір створювався як місце для живого спілкування музикантів і публіки, тому тут від самого початку зробили ставку на камерну атмосферу, якісний звук і можливість проводити концерти практично щодня.

«Opus Jazz Club» відкрився на першому поверсі комплексу та об’єднав концертний майданчик, ресторан і кафе. Завдяки продуманій організації простору концерти тут можна дивитися одразу з кількох рівнів, а акустична система дозволяє проводити виступи незалежно від інших заходів у будівлі. Це допомогло клубу швидко стати центром джазового життя міста та майданчиком для міжнародних музичних проєктів.

У 2020-х роках в «Opus Jazz Club» регулярно виступають відомі джазові виконавці з Угорщини, країн Європи та США. Тут проходять авторські концерти, музичні фестивалі, імпровізаційні вечори та презентації нових альбомів. З часом клуб здобув репутацію одного з найкращих джазових просторів Центральної Європи. Багато туристичних і музичних видань називають його обов’язковим місцем для відвідування в Будапешті.

Важливою частиною Budapest Music Center залишається і музична бібліотека. У новій будівлі для неї було створено окремий простір, де зберігаються десятки тисяч книг, нот, вінілових платівок і архівних матеріалів. Бібліотека продовжує виконувати початкову місію BMC — збирати та систематизувати інформацію про угорську музику XX і XXI століть.

Крім бібліотеки, у будівлі працюють студії звукозапису, які дозволяють одночасно записувати музику одразу з кількох приміщень центру. Завдяки цьому Budapest Music Center став не лише концертним майданчиком, а й повноцінним музичним виробничим центром. Тут записуються джазові альбоми, сучасні академічні твори, концертні програми та експериментальні проєкти.

У комплексі також проходять майстер-класи, освітні семінари та творчі зустрічі для молодих музикантів. Важливу роль у цій діяльності відіграє Міжнародний інститут Петера Етвеша (Eötvös Péter Intézet), який підтримує молодих композиторів і виконавців сучасної музики. Завдяки поєднанню концертної, освітньої та архівної діяльності Budapest Music Center вважається одним із найфункціональніших музичних центрів Угорщини.

Майбутнє Будапештського музичного центру

Створюючи Будапештський музичний центр, Ласло Гез від самого початку розглядав його не просто як концертний майданчик чи культурний проєкт, а як довгостроковий музичний інститут, який має зберегти своє значення і через десятиліття. Тому засновник центру заздалегідь подбав про майбутнє BMC та офіційно закріпив принципи його існування.

Ласло Гез склав спеціальний письмовий заповіт для майбутніх спадкоємців і керівників центру, у якому заборонив змінювати основну концепцію Budapest Music Center, перебудовувати будівлю або використовувати її для інших цілей. Крім того, документ виключає можливість продажу комплексу як звичайного комерційного об’єкта. Таким чином, творець BMC намагався гарантувати, що центр і надалі служитиме музиці, музикантам і культурному життю Угорщини.

Для самого Геза було особливо важливо зберегти незалежність проєкту. Будапештський музичний центр залишається приватною установою, незалежною від державних культурних структур, що дозволяє йому самостійно формувати музичну програму, підтримувати експериментальні проєкти та розвивати сучасні напрями музики.

Історія BMC показує, як ідея одного музиканта змогла вирости в масштабний міжнародний проєкт. І саме бажання зберегти цю атмосферу для майбутніх поколінь стало однією з головних причин, чому Ласло Гез вирішив захистити центр не лише як будівлю, а і як унікальний культурний простір.

Джерела:

  1. https://www.graphisoft.com/en-id/case-studies/budapest-music-center/
  2. https://www.europejazz.net/members/bmc-budapest-music-center
  3. https://papageno.hu/intermezzo/2024/04/megujult-a-bmc-weboldala/
  4. https://kultura.hu/hetveneves-a-budapest-music-center-atyja/
  5. https://24.hu/belfold/2013/03/23/megnyilik-budapest-uj-zenei-kozpontja/

Петер Мате з Будапешта — біографія угорського композитора, співака та піаніста 

0

Петер Мате (Máté Péter) — один із найяскравіших представників угорської популярної музики XX століття, співак, піаніст, аранжувальник і композитор, чия творчість стала частиною національної культурної спадщини Угорщини. За свою недовгу, але насичену кар’єру він створив понад 150 пісень, багато з яких залишаються популярними через десятиліття після його смерті. Глибокий, емоційний вокал і виразні мелодії зробили його голос упізнаваним і улюбленим для кількох поколінь слухачів, а внесок у розвиток угорської естради досі вважається по-справжньому унікальним. Далі на budapest-trend

Дитинство та перші кроки в музиці 

Петер Мате народився 4 лютого 1947 року в Будапешті й виріс у непростих побутових умовах. Його родина — батьки, старший брат Пал і бабуся — жили в тісній квартирі на бульварі Крістіни (Krisztina körút). Попри скромний достаток, саме в цьому будинку почалася історія одного з найяскравіших представників угорської естради.

Доленосну роль у ранньому розвитку Петера Мате відіграло випадкове сусідство: поверхом нижче жила викладачка фортепіано, яка першою помітила його музикальні здібності. Вона почала навчати хлопчика гри на інструменті, а згодом наполягла на тому, щоб його прийняли до музичної школи. Хоча за правилами першокласників туди зазвичай не зараховували, для Петера зробили виняток — настільки очевидними були його талант і абсолютний слух. Учителі навіть називали його «маленьким Гершвіном», підкреслюючи рідкісне музичне чуття й природну обдарованість хлопчика.

При цьому батьки ставилися до його захоплення з обережністю й намагалися захистити надто чутливого в емоційному плані сина від світу мистецтва. Вони мріяли, що він обере більш практичну професію й стане інженером, як його старший брат.

Попри сімейні сумніви, музика поступово стала головним напрямом у житті музиканта. У 1965 році Петер Мате закінчив середню школу Шандора Петефі (Petőfi Sándor Gimnázium). Того ж року він створив свій перший акомпанувальний гурт — ансамбль «Máté», який пізніше отримав назву «Főnix». До його складу входили Янош Мігай (Mihály János) — бас-гітара, Ференц Ханто (Hantó Ferenc) — соло-гітара, Аттіла Чом (Csom Attila) — клавішні та Ласло Чсурі (Csuri László) — ударні.

Після закінчення школи Петер вступив до Коледжу зовнішньої торгівлі (Külkereskedelmi Főiskola), однак музика продовжувала займати дедалі більше місця в його житті. Його швидко помітили професійні музиканти. Так, Іштван Бергенді (Bergendy István) одного разу запросив його виступити в Будайському молодіжному парку (Budai Ifjúsági Park) — одному з ключових майданчиків для молодих виконавців того часу.

До речі, не менш цікава історія композитора-самоучки Реже Шереша.

Початок кар’єри та шлях до популярності Петера Мате

Перші серйозні кроки в професійній музичній кар’єрі Петера Мате припали на кінець 1960-х років, коли його талант почав виходити за межі студентських виступів і локальних концертів. У 1967 році відбувся перший радіозапис музиканта — композиції «Я чекаю, ти прийдеш?» (Úgy várom, jössz-e már?) і «Скажи зараз» (Mondd már), записані за участю легендарного угорського ансамблю «Illés».

Невдовзі ім’я Петера Мате стало відомим і за межами країни. На великому фестивалі в Сочі пісня «Негр-піаніст» (Negro pianista) принесла йому перше місце. При цьому самого артиста було визнано найкращим чоловічим солістом. Цей успіх зміцнив його репутацію як яскравого й перспективного виконавця угорської естради.

У ті роки він активно виступав з власним гуртом у вихідні дні в гуртожитку Vásárhelyi kollégium при Будапештському технічному університеті (Budapesti Műszaki Egyetem). Ці концерти несподівано стали настільки популярними серед студентів, що у 1968 році було відкрито клуб «Máté-klub».

Справжній прорив стався на початку 1970-х років. У 1973 році пісня «Падає пожовклий лист» (Hull az elsárgult levél) посіла перше місце на конкурсі танцювальної пісні «Made in Hungary», зробивши Петера Мате одним із найупізнаваніших виконавців країни. У той період він також виступав із гуртом «Express», з яким представляв Угорщину на міжнародних конкурсах, включно з Дрезденським пісенним фестивалем, де колектив отримав головний приз.

У 1976 році Петера Мате запросили на конкурс у Каслбарі (Castlebar Song Contest) в Ірландії — змагання, де виконувалися лише нові композиції. Там він посів третє місце з піснею «Розкрий свої обійми» (Tárd ki karjaidat).

Особливу роль у творчій біографії Петера відігравали авторські пошуки. За спогадами його друга і співавтора, поета Ш. Надя Іштвана (S. Nagy István), під час однієї з поїздок додому вони обговорювали можливий п’ятирічний контракт із великим американським лейблом «RCA Records». У процесі цих роздумів про вибір між міжнародною кар’єрою та батьківщиною народилася пісня «Я йду» (Elmegyek) — одна з найвідоміших у його творчості.

Згодом ця композиція здобула світову популярність в інтерпретації французької співачки Сільві Вартан (Sylvie Vartan) під назвою «Nicolas».

Розквіт творчості та головні досягнення Петера Мате

Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років творчість Петера Мате досягла свого художнього та професійного піка. Він упевнено закріпився як один із провідних виконавців угорської естради, поєднуючи в собі рідкісний набір якостей: виразний вокал, композиторський талант і тонке відчуття аранжування.

У 1977 році він посів друге місце на фестивалі «Metronóm’77» із піснею «Спільне перебування» (Együttlét), підтвердивши статус одного з найсильніших авторів і виконавців країни. У 1979 році Петер Мате був відзначений нагородою Угорського радіо за високу якість виконання, а у 1981 році отримав премію за найкраще аранжування на фестивалі танцювальної пісні. Ці нагороди закріпили за ним репутацію музиканта, який однаково сильний і як виконавець, і як творець музичного матеріалу.

Особливістю його творчості стало те, що він найчастіше виконував власні твори, акомпануючи собі на фортепіано. Такий формат став частиною його впізнаваного стилю — мінімалістичного, але емоційно насиченого, де голос та інструмент існували як єдине ціле. Саме така подача зробила Петера Мате унікальною постаттю угорської популярної музики.

Окрім концертної діяльності, він активно працював у театрі та музичних постановках. Він брав участь в угорській версії рок-опери «Ісус Христос — суперзірка» (Jesus Christ Superstar), де у 1984 році виконав роль Юди, продемонструвавши не лише вокальні, а й драматичні здібності. Також він написав музику до постановки Арнольда Вескера «Солдати королеви» (The Royal Hunt of the Sun / Queen’s Soldiers в угорській адаптації) для театру «Мадач» (Madách Színház).

Як композитор, Петер Мате проявив себе в найрізноманітніших жанрах. Він працював над двома мюзиклами — «Криза» (Krizis) і «Хамелеон» (Kaméleon), а також створив музику майже до 150 пісень і випустив шість власних альбомів. Його підхід до аранжування вирізнявся увагою до деталей і прагненням зробити кожну композицію цілісною художньою історією.

Музика Петера Мате продовжує жити. Серед найвідоміших і найулюбленіших слухачами творів — «Шепіт вітру» (Szélkiáltás), «Моя батьківщина» (Hazám), «Майже було кохання» (Ez majdnem szerelem volt), «Якби я був вітром» (Hogyha én szél lehetnék), «Про це вже говорить усе місто» (Azt beszéli már az egész város), «Я йду» (Elmegyek), «Ти стоїш наприкінці дороги» (Kell, hogy várj) і «У чому сенс без музики?» (Miért kell, hogy elmenjek?). Ці пісні продовжують звучати в Угорщині та за її межами, залишаючись частиною музичної пам’яті кількох поколінь.

Особисте життя музиканта

Попри величезну популярність і постійну увагу публіки, Петер Мате намагався не виносити особисте життя на загальний огляд. Відомо, що першою дружиною музиканта стала співачка Шаролта Декань (Dékány Sarolta). Вони познайомилися ще в молодості, коли тільки починали музичну кар’єру, разом виступали та гастролювали. Їхній союз тривав близько двох років, дітей у шлюбі не було.

Пізніше музикант зустрів Едіт Ковач (Kovács Edit), яка стала головною жінкою в його житті. За спогадами близьких, Петер уперше побачив її в барі «Fortuna» у День святого Валентина. Саме з Едіт він прожив п’ятнадцять років, а після смерті артиста вона більше ніколи не виходила заміж.

У цьому шлюбі народилися дві доньки — Дороття, яку в родині називали Доркою, та Едіт. За словами дочок, удома Петер Мате був зовсім не схожий на сценічного героя своїх драматичних пісень. Вони згадували його як життєрадісну людину з тонким почуттям гумору, яка вміла перетворювати рідкісні години, проведені з родиною, на справжнє свято. Через постійні концерти й гастролі музикант рідко бував удома, однак намагався зробити ці моменти особливо теплими та незабутніми.

Довгий час родина жила разом із батьками музиканта у квартирі на бульварі Крістіни в Будапешті. Лише в останні два роки життя Петеру Мате вдалося перевезти родину в окреме житло. Попри всенародну популярність, фінансове становище родини довгий час залишалося доволі скромним.

На початку 1980-х років Петер Мате перебував на піку популярності й вважався одним із самих популярних виконавців угорської естради. Водночас він залишався напрочуд простим у ставленні до професії: приймав практично будь-які запрошення, включно з виступами в невеликих залах і на приватних заходах. Для нього не існувало «малих» сцен — важливою була сама присутність музики в його житті.

Сучасники згадували, що після концертів він часто не поспішав залишати сцену й міг продовжувати грати для публіки до глибокої ночі, іноді до самого ранку. Він майже завжди носив із собою гітару, тому музика супроводжувала його постійно — навіть у тих місцях, де не було фортепіано. Його творчий ритм життя був надзвичайно інтенсивним: він багато працював, рідко відпочивав, багато курив і не відмовлявся від алкоголю, попри те, що мав слабке серце.

Смерть композитора та пам’ять про нього

Останні дні життя музиканта також минули в роботі. 7 вересня 1984 року Петер Мате виступав у ресторанах у Годмезевашаргеї (Hódmezővásárhely), а наступного дня — у Міндсенті (Mindszent). Після повернення до Будапешта, 9 вересня 1984 року, він раптово помер від серцевого нападу. На той момент йому було лише 37 років. Незадовго до смерті Петер встиг записати кілька пісень на магнітофон. Шанувальники називають їх останнім музичним посланням автора.

Похорон музиканта відбувся 20 вересня на кладовищі Фаркашреті (Farkasréti temető) у Будапешті й став подією національного масштабу — попрощатися з музикантом прийшли десятки тисяч людей.

Після смерті Петера Мате інтерес до його творчості не лише не згас, а й став ще сильнішим. Пісні автора продовжують звучати на радіо, концертних сценах і в репертуарі сучасних виконавців. У різні роки на честь музиканта проходили масштабні меморіальні концерти — у 2012, 2017 і 2022 роках у Будапештському конгрес-центрі (Budapest Kongresszusi Központ), де його твори виконували провідні артисти Угорщини.

У 2017 році, до 70-річчя від дня народження артиста, на будинку, де виріс музикант, було відкрито меморіальну дошку. Під час церемонії представники угорської музичної сцени зазначили, що творчість Петера Мате стала важливою частиною національної культури, а його пісня «Я йду» у виконанні Сільві Вартан довела, що музика, створена в Угорщині, може ставати міжнародним хітом.

Пам’ять про музиканта підтримується й на державному рівні. У 2018 році було засновано премію імені Петера Мате (Máté Péter-díj) — державну нагороду в галузі популярної та джазової музики, яка щороку присуджується видатним виконавцям. У 2021 році вийшла книга Барбари Бауер (Bauer Barbara) «Ти живеш зараз — роман про Петера Мате та справжнє кохання», присвячена його життю та внутрішньому світу.

Петер Мате залишається символом щирої та емоційної музики, а його спадщина продовжує жити не лише в архівах і пам’ятних заходах, а й у живому виконанні нових поколінь музикантів.

Джерела: 

  1. https://beatkorszak.blog.hu/2017/02/04/oromzene_egy_eleten_at_mate_peter
  2. https://cultura.hu/kultura/erdekessegek-mate-peter-eleterol/
  3. https://mult-kor.hu/magyarorszag-utan-a-vilagot-is-meghoditottak-mate-peter-dalai-20230909
  4. https://www.nyugdijasbarat.hu/mate-peter-40-eve/
  5. https://mult-kor.hu/magyarorszag-utan-a-vilagot-is-meghoditottak-mate-peter-dalai-20230909
  6. https://wmn.hu/kult/53523-a-halala-sokkal-jobban-erdekelte-az-embereket-mint-az-elete–emlekezes-mate-peterre
  7. https://www.blikk.hu/sztarvilag/sztarsztorik/mate-peter-vissza-akart-vonulni-halala-elott/9hz48y5

Габор Прессер: історія композитора, який змінив угорську попкультуру

0

Габор Прессер (Presser Gábor) — композитор, піаніст, співак і автор незліченних хітів, без якого неможливо уявити сучасну угорську музику. Лауреат престижних премій Кошута та Еркеля, він став символом одразу кількох епох: від розквіту угорського року 1970-х до золотого віку музичного театру Будапешта. Його пісні знають напам’ять уже кілька поколінь угорців, а створені ним мелодії давно стали частиною культурної пам’яті країни. Далі на budapest-trend

Засновник легендарного гурту «Locomotiv GT», колишній учасник «Omega», автор культових мюзиклів і театральної музики, Прессер зумів поєднати рок, джаз, академічну традицію та угорську ліричність в унікальний музичний стиль, який зробив його однією з найвпливовіших постатей в історії угорської культури XX–XXI століть.

Дитинство в Будапешті та музика, що звучала за стіною

Габор Прессер народився 27 травня 1948 року в Будапешті в простій єврейській родині. Його батьки торгували птицею на знаменитому ринку на площі Клаузала (Klauzál tér piac). Після школи Габор часто допомагав їм у роботі. Майбутня легенда угорської музики зростала без розкоші, але в атмосфері тепла, любові та міцної родинної єдності. Родина жила в будинку № 46/b на вулиці Доб (Dob utca 46/b) — в одному зі старих кварталів Пешта, де тісно перепліталися долі музикантів, торговців і митців. Саме тут почалася музична історія Прессера.

Грати на фортепіано Габор почав у віці чотирьох років. Його першим наставником став відомий угорський музикант і педагог Імре Антал (Antal Imre), який дуже рано помітив незвичайні здібності дитини й передбачив йому велике майбутнє. Після школи на вулиці Кертеса (Kertész utca) хлопець вступив до Музично-художньої школи імені Бели Бартока (Bartók Béla Zeneművészeti Szakiskola), де серйозно зайнявся класичною музикою. Паралельно він почав підробляти: грав на піаніно в танцювальній школі на вулиці Капаш (Kapás utca), отримуючи 14 форинтів на годину, поки учні розучували танго і вальс. Для підлітка це були не лише перші гроші, а й неоціненний досвід живого контакту з публікою.

Втім, головний музичний вплив прийшов до Прессера зовсім несподівано — буквально із сусідньої квартири. На другому поверсі того ж будинку жив знаменитий композитор і піаніст Реже Шереш (Seress Rezső), автор легендарної пісні «Сумна неділя» (Szomorú vasárnap), яку згодом назвали однією з найсумніших пісень XX століття. Маленький Габор знову і знову підіймався до Шереша, слухав його розповіді, спостерігав, як він грає на піаніно, переглядає ноти та ставить платівки. Щодня з другої до шостої години дня у квартирі звучали нескінченні варіації «Сумної неділі», і ці меланхолійні мелодії буквально проникали крізь стіни у свідомість дитини. Згодом Прессер згадував, що саме тоді почав розуміти, яку емоційну силу може мати музика.

У юності Габора передусім приваблювала класична традиція. Він багато займався, вивчав композицію і фортепіано та навряд чи міг уявити, що за кілька років стане кумиром угорської рок-сцени й виступатиме перед тисячами слухачів. Але музичне життя Будапешта 1960-х років стрімко змінювалося, і доля готувала молодому піаністу зовсім інший шлях — шлях, який зробить його однією з головних постатей угорської попкультури.

«Omega»: перші кроки до великої сцени

Перехід Габора Прессера у світ популярної музики відбувся в момент, коли угорська сцена почала стрімко змінюватися під впливом західного року. Наприкінці 1960-х років він опинився серед молодих музикантів, які шукали нову мову — більш вільну, сучасну й емоційну, ніж академічна традиція. Так Прессер став одним із ключових учасників гурту «Omega», який невдовзі перетворився на символ угорського року.

У колективі Габор проявив себе не лише як клавішник, а і як один із головних авторів. Його музична освіта дозволила гурту вийти за межі простих рок-аранжувань: він привніс складні гармонії, елементи класичної музики та більш продуману структуру пісень. Саме в цей період формувався фірмовий стиль «Omega» — поєднання мелодійності, симфонічного розмаху та рок-енергії.

Пісні, створені за участю Прессера, швидко стали популярними в Угорщині. Серед них особливо виділялася композиція «Дівчина з перлинним волоссям» (Gyöngyhajú lány), яка стала справжнім культурним феноменом і однією з найвідоміших угорських пісень XX століття. Музика «Omega» звучала на радіо, збирала повні зали й поступово виводила угорський рок на міжнародний рівень.

Однак творча атмосфера всередині гурту ставала дедалі напруженішою. Прессер прагнув музичних експериментів і складніших форм, тоді як частина колективу орієнтувалася на більш традиційне рок-звучання. Цей внутрішній конфлікт зрештою призвів до того, що на початку 1970-х років він ухвалив рішення залишити «Omega» і розпочати новий етап своєї кар’єри.

«Locomotiv GT»: довга дорога до свободи та успіху

У 1971 році Прессер разом із барабанником Йожефом Лауксом (Laux József) за власною ініціативою покинув «Omega» і став одним із засновників нової групи — «Locomotiv GT», яка невдовзі перетворилася на одну з найвпливовіших рок-груп Угорщини.

Назва колективу мала символічний зміст: «GT» походило від виразу Gran Turismo — «довга дорога», що відображало амбіції музикантів та їхню готовність до тривалого творчого шляху. Окрім Прессера та Лаукса, до першого складу групи увійшли бас-гітарист Карой Френреїс (Frenreisz Károly) з «Metro» та гітарист Тамаш Барта (Barta Tamás). Важливу роль у творчості колективу також відігравала Анна Адаміс (Adamis Anna) — поетеса і дружина Лаукса, яку нерідко називають п’ятим учасником «LGT» за її внесок у тексти пісень.

З часом склад групи неодноразово змінювався, і до 1977 року сформувався класичний квартет: Габор Прессер, Тамаш Шомло (Somló Tamás), Янош Карачонь (Karácsony János) і Янош Шолті (Solti János). Саме в цьому складі «Locomotiv GT» досягли піку своєї популярності та творчої сили. Цей період став для Прессера одним із найпродуктивніших у його кар’єрі: він виступав як головний композитор, вокаліст і клавішник, формуючи впізнаване звучання гурту.

Паралельно з роботою в гурті Габор дедалі активніше звертався до театрального мистецтва. У 1973 році в театрі «Vígszínház» відбулася прем’єра його першого великого мюзиклу — музичної адаптації твору Тібора Дері (Déry Tibor) «Вигаданий репортаж з американського попфестивалю» (Képzelt riport egy amerikai popfesztiválról). Постановка стала справжньою сенсацією, а пісні з неї — «Valaki mondja meg», «Rock and Roll Party», «A fák is siratják» — перетворилися на вічні хіти угорської сцени.

Успіх мюзиклу відкрив Прессеру шлях у світ театру. Він брав участь у створенні кількох постановок «Vígszínház», а у 1978 році обійняв посаду музичного керівника театру. Відтоді він продовжує співпрацю з цією сценою, проводячи там авторські вечори та музичні програми.

У 1982 році вийшов його перший сольний альбом «Electromantic», який спочатку був задуманий як музика до балету і став експериментом з електронним звучанням. Цей проєкт показав ще одну сторону Прессера — композитора, здатного виходити за межі року та працювати із сучасними музичними технологіями.

Сольна творчість, театр і пізні роки «LGT»

Після початку 1980-х років Габор Прессер дедалі більше виходив за межі роботи лише в групі «Locomotiv GT» і почав активно розвивати сольну та театральну кар’єру.

Однією з найвідоміших його робіт цього періоду стала композиція «La Baletta No. 2», яка отримала несподіване міжнародне визнання: її використовували як музичну заставку в англомовних новинних програмах BBC, а в Угорщині вона стала знайомим супроводом регіональних новин Будапешта.

Паралельно Прессер продовжував працювати з провідними виконавцями Угорщини. З 1970-х років він писав пісні для Шаролти Залатнай (Zalatnay Sarolta), Ференца Дем’єна (Demjén Ferenc), Андраша Керна (Kern András) і Дюли Вікідала (Vikidál Gyula). У 1973–1976 роках він був ключовим автором альбомів Кати Ковач (Kovács Kati), а з кінця 1970-х — постійним співавтором Зорана (Zorán). Пізніше він також писав для Клари Катони (Katona Klári) та Шандора Ревеша (Révész Sándor), формуючи звучання угорської естради протягом десятиліть.

Хоча «Locomotiv GT» перестала випускати студійні альбоми після 1984 року, гурт продовжував активно виступати. Водночас Прессер дедалі глибше занурювався в театр. У 1988 році він представив успішну постановку «Чердак», а вже у 1989 році створив п’єсу «Блюз із вулиці барабанів» для ансамблю «Amadinda». Відтоді їхня співпраця стала регулярною, а новорічні концерти перетворилися на традицію.

1990-ті роки стали часом масштабного переосмислення спадщини «LGT» та сольної творчості музиканта. У 1992 році гурт провів прощальні концерти, які зібрали величезну аудиторію, а записи цих виступів вийшли окремим релізом. У середині десятиліття Прессер випустив альбоми «Csak dalok» (1994) і «Kis történetek» (1996), а також дав серію аншлагових концертів у театрі «Vígszínház».

Попри розпад класичного складу, «LGT» періодично збиралися для спеціальних проєктів. У 1997 році гурт випустив альбом «424 – Mozdonyopera», а також представив документальний фільм про історію колективу. Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років відбулися великі концерти, включно з масштабними виступами на площі Визволення (Felszabadulási tér), фестивалі «Sziget» та на острові Обуда (Óbudai-sziget), де гурт слухали десятки тисяч людей.

У 2000-х роках Прессер продовжив активну творчу діяльність: випустив альбом «Angyalok és emberek» (2000), а потім «Tizenkettő» (2006), у якому представив нові авторські пісні. Навіть через десятиліття на сцені він залишався однією з центральних фігур угорської музики — автором, чиї роботи поєднували попкультуру, театр і спадщину класичної музичної школи.

Сучасний Прессер: живий класик угорської музики

У 2000-х Габор Прессер остаточно закріпив за собою статус живої легенди угорської культури — не лише як музикант, а і як громадський діяч. Наприкінці 2003 року він разом із Юдіт Халаш (Halász Judit) був призначений послом доброї волі ЮНІСЕФ. Їхня місія була пов’язана із захистом прав дітей і просуванням гуманітарних цінностей в Угорщині. Символічна винагорода за цю діяльність становила лише 100 форинтів.

Паралельно Прессер продовжував активно працювати в театрі. На замовлення Будапештського лялькового театру (Budapesti Bábszínház) він створив музичну постановку за казкою Даніеля Варро (Varró Dániel) «Túl a Maszat-hegyen», яка пізніше отримала нову сценічну версію з додатковими піснями. Цей проєкт підтвердив його здатність говорити з дитячою та сімейною аудиторією так само переконливо, як і з рок-публікою.

З середини 2000-х років Прессер став постійним членом журі телешоу талантів «Megasztár», де брав участь у відкритті нових зірок угорської попсцени. У 2008 році з його ініціативи було засновано День угорської пісні, покликаний підкреслити значення національної музичної традиції.

Однією з найяскравіших подій цього періоду став масштабний концерт «1 koncert», що відбувся у 2009 році на арені імені Ласло Паппа (Papp László Sportaréna) в Будапешті. Приводом стало 40-річчя початку рок-кар’єри Габора Прессера. Концерт тривав понад три години, зібрав гостей із різних поколінь угорської музики та став своєрідним підсумком його величезного творчого шляху.

У наступні роки музикант продовжував експериментувати з формами. У 2011 році вийшов незвичайний проєкт «Rutinglitang», створений разом із письменником Лайошем Парті Надємом (Parti Nagy Lajos). Альбом містив десятки нових пісень і став прикладом синтезу поезії та музики.

У 2020-х роках Прессер продовжує випускати нові проєкти, включно з камерними альбомами та онлайн-роботами, а також активно брати участь у культурному житті Угорщини. Його творчість охоплює вже кілька поколінь слухачів — від класичного року до театральної музики та експериментальних форм.

Габор Прессер залишається фігурою, до якої дослухаються не лише музиканти, а й суспільство. Його позиція щодо культурних і суспільних питань регулярно привертає увагу, підтверджуючи, що він — не просто автор хітів, а один із ключових голосів сучасної угорської культурної історії.

Джерела:

  1. https://www.ujsagmuzeum.hu/presser-gabor1/
  2. https://starity.hu/sztarok/presser-gabor/eletrajz/
  3. https://arcanum.blog.hu/2025/05/27/ma_unnepli_szuletesnapjat_presser_gabor
  4. https://papageno.hu/featured/2023/05/aki-nekunk-irja-a-dalt-presser-gabor-75/
  5. https://pressergabor.hu/?pagetype=biography&subpage=english
  6. https://kultura.hu/presser/

Міклош Рожа: історія угорського генія, який підкорив Голлівуд

0

Міклош Рожа (Rózsa Miklós) був людиною рідкісної долі: угорським композитором, який зумів підкорити одночасно європейську академічну сцену та Голлівуд. Його музику слухали мільйони глядачів у всьому світі, а з вісімдесятиріччям його привітали Папа Римський Іван Павло II, королева Великої Британії Єлизавета II та президент США Рональд Рейган. Автор саундтреків до «Бен-Гура», «Зачарованого» та десятків інших фільмів, Рожа все життя залишався глибоко пов’язаним з угорською культурою та народною музикою, перетворивши своє походження на джерело унікального музичного стилю. Далі на budapest-trend

Дитинство в Угорщині та перші музичні враження

Міклош Рожа народився 18 квітня 1907 року в Будапешті в заможній родині промисловців і землевласників. Музика увійшла в його життя дуже рано — завдяки матері, яка чудово грала на фортепіано, та дядькові Лайошу Берковіцу (Berkovits Lajos), музиканту оркестру Будапештського оперного театру. Саме дядько познайомив хлопчика зі скрипкою, і вже в п’ять років Міклош почав брати перші уроки. Здібності дитини проявилися настільки швидко, що свої перші концерти він давав уже у восьмирічному віці. Пізніше він опанував також фортепіано та альт, однак батько майбутнього композитора ставився до музики радше як до захоплення, ніж до професії. Він мріяв, щоб син одного дня взяв на себе управління сімейним маєтком, тому відправив його до школи, де музична освіта практично була відсутня.

Проте музика поступово ставала головним змістом життя Рожі. Величезний вплив на нього мали літні місяці, проведені в родинному маєтку в Надьлоці (Nagylóc, Nógrád megye). Тут, серед сільських свят, збору врожаю, виноградників і нічних серенад місцевих музикантів, він уперше по-справжньому відкрив для себе угорський фольклор. Під враженням від творчості Бели Бартока (Bartók Béla) та Золтана Кодая (Kodály Zoltán) молодий Міклош почав збирати народні мелодії. Особливо його цікавила музика палоців — етнографічної групи північної Угорщини. Пізніше багато записаних ним мотивів він використав у власних творах. При цьому Міклоша цікавила насамперед музична виразність народних пісень, а не їхня етнографічна цінність. «Мене цікавила лише музика — напрочуд ритмічна і дуже виразна», — згадував він пізніше.

Писати власну музику композитор почав на початку 1920-х років. Одним із перших творів стала музична обробка вірша «Угорські сутінки». Потім з’явився твір для флейти, гобоя та віолончелі, присвячений темі Тріанона, який навіть отримав премію. Однак загалом музичне середовище Будапешта тих років здавалося молодому композитору надто тісним і консервативним. Він мріяв про ширшу інтелектуальну атмосферу та прагнув продовжити освіту за кордоном.

Це збіглося з планами його батька, який погодився відправити сина навчатися до Німеччини — щоправда, не музиці, а хімії. Так Міклош Рожа опинився в Лейпцигу, де вступив до університету на хімічний факультет. Але любов до музики перемогла: вже через рік він почав навчання в Лейпцизькій консерваторії. Його талант швидко помітили викладачі, високо оцінивши не лише виконавську майстерність, а й композиторські здібності молодого угорця. Ще до двадцяти років Рожа досяг того, про що багато музикантів могли лише мріяти: знамените видавництво «Breitkopf & Härtel» опублікувало його перші концертні твори. З цим видавництвом композитор співпрацював практично все життя.

У 1929 році Міклош Рожа закінчив університет, отримавши диплом хіміка. Одночасно він завершив навчання в консерваторії. Того ж року були опубліковані його «Варіації на угорську селянську пісню», а невдовзі — збірка «Північноугорські селянські пісні й танці». На батьківщині молодого композитора особливо прославила «Угорська серенада» — твір, у якому вже виразно звучав той унікальний стиль, що згодом приніс йому світову славу.

Париж: еміграція, бідність і перші успіхи

Початок 1930-х років став для Міклоша Рожі часом великих змін. Посилення націонал-соціалізму в Європі та зростальна антисемітська атмосфера в Угорщині після запровадження політики «numerus clausus» змусили молодого композитора залишити країну. У 1931 році він переїхав до Парижа — міста, яке тоді вважалося одним із головних культурних центрів Європи. Однак життя у французькій столиці виявилося далеко не романтичним. Щоб заробляти на життя, Рожа писав шансонні та кабаре-номери під псевдонімом Нік Томай. Грошей хронічно не вистачало, а визнання академічної публіки ще не приносило стабільного доходу.

Проте саме в цей період ім’я Рожі поступово почало звучати дедалі голосніше. У 1932 році його «Серенаду» було виконано в Будапешті під керівництвом знаменитого диригента Ерньо Донаньї (Dohnányi Ernő), і вона отримала високу оцінку самого Ріхарда Штрауса. У Парижі композитор познайомився з Артуром Онеґґером (Arthur Honegger), одним із найбільших представників французької музичної школи. 

За спогадами Рожі, після одного спільного концерту вони заробили лише 32 франки — цієї суми ледве вистачило на вечерю. Саме тоді композитор запитав Онеґґера, яким чином той примудряється виживати в таких непростих умовах. Відповідь виявилася несподіваною: «Я пишу музику для кіно». Ця фраза фактично змінила долю Рожі.

Лондон і Голлівуд: народження великого кінокомпозитора

У середині 1930-х років Міклош Рожа переїхав до Лондона, де отримав можливість працювати над великими музичними проєктами. У 1935 році він написав музику для балету «Угорщина», заснованого на угорських народних мотивах. Успіх постановки привернув увагу знаменитого продюсера Александра Корди (Korda Sándor), який запропонував молодому композитору написати музику до фільму «Лицар без обладунків». Попри відсутність досвіду в кінематографі, Рожа впорався блискуче. Його музика виявилася настільки виразною та сучасною, що багато критиків назвали її найкращим саундтреком британського кіно того часу.

Після цього Александр Корда призначив Рожу музичним директором «London Films Productions». Протягом наступних п’яти років композитор працював практично без зупинки, створюючи музику для одного фільму за іншим. Саме в цей період з’явилися саундтреки до «Чотирьох пір’їн» і «Багдадського злодія» — картин, які принесли йому міжнародну популярність. Музика до «Багдадського злодія» була номінована на премію «Оскар» і стала справжнім проривом для угорського композитора в Голлівуді.

Роботу над фільмом Рожа завершував уже у США, куди брати Корда перенесли виробництво через війну в Європі. Голлівуд швидко прийняв талановитого європейця: він познайомився з Ігорем Стравінським та Арнольдом Шенбергом, а також прагнув зустрітися зі своїм кумиром Белою Бартоком. Попри стрімкий успіх у кіно, композитор продовжував відчувати глибокий зв’язок з угорською музичною традицією. Народні мелодії, ритми та інтонації супроводжували його музику навіть у наймасштабніших голлівудських постановках.

Однією з перших великих перемог Міклоша в Америці стала музика до фільму «Книга джунглів» 1942 року. Саундтрек виявився настільки популярним, що компанія «RCA» випустила окрему сюїту на платівці — фактично це був один із перших повноцінних альбомів із музикою з кінофільму в історії індустрії. Для Голлівуду це стало новим стандартом, а для самого Рожі — остаточним підтвердженням того, що він зумів знайти власний шлях між європейською академічною музикою та масовим кінематографом.

Голлівудський тріумф і «подвійне життя» композитора

Під час роботи в Голлівуді Міклош Рожа не лише остаточно утвердився як один із головних кінокомпозиторів свого часу, а й знайшов сімейне щастя. На початку 1940-х років він познайомився з Маргарет Фінласон (Margaret Finlason) — колишньою секретаркою знаменитої британської акторки Грейсі Філдс (Gracie Fields). У 1943 році вони одружилися, а невдовзі у подружжя народилося двоє дітей: донька Джульєтта та син Ніколас. Родина стала для Рожі важливою опорою в роки стрімкого професійного успіху.

До середини 1940-х років ім’я композитора вже знали далеко за межами Голлівуду. У 1946 році він отримав свій перший «Оскар» за музику до фільму Альфреда Гічкока «Зачарований» (Spellbound). Головна тема картини — знаменитий «Концерт» — стала одним із найвідоміших музичних творів Рожі та принесла йому світову славу. Через два роки він знову отримав премію Американської кіноакадемії — цього разу за фільм «Подвійне життя». Третій «Оскар» композитор здобув у 1959 році за грандіозну музику до історичного епосу «Бен-Гур», який і досі вважається однією з найвидатніших робіт в історії кіномузики.

Однак «Бен-Гур» був лише частиною величезної спадщини Рожі в кіно. Саме йому довіряли музику для наймасштабніших історичних і пригодницьких фільмів свого часу: «Ель Сід», «Айвенго», «Юлій Цезар», «Камо грядеши?». Його стиль вирізнявся надзвичайною мелодійністю, багатою оркестровкою та вмінням створювати потужну емоційну атмосферу. Рожа однаково впевнено працював і в історичних драмах, і в трилерах, і в мелодрамах. За свою кар’єру він написав музику більш ніж до ста фільмів і значною мірою сформував класичне звучання Голлівуду середини XX століття.

При цьому сам Міклош Рожа ніколи не хотів залишатися виключно кінокомпозитором. Він продовжував активно писати академічну музику: симфонії, концерти для скрипки, фортепіано та віолончелі, камерні твори, хорові композиції та фортепіанні п’єси. Його твори виконували видатні музиканти епохи — Яша Хейфец (Jascha Heifetz), Янош Штаркер (Starker János), а диригували ними Бруно Вальтер (Bruno Walter), Юджин Орманді (Ormándy Jenő) та Зубін Мета (Zubin Mehta). Ця постійна робота одразу у двох світах — голлівудському та академічному — згодом дала назву його автобіографії «Подвійне життя» (A Double Life).

Не менш важливою частиною його діяльності стало викладання. З 1945 року Рожа працював в Університеті Південної Каліфорнії (USC), де першим у США почав читати повноцінний курс кіномузики. Для американської музичної освіти це стало справжньою революцією: раніше музика до кіно не вважалася серйозним академічним напрямом. Крім того, композитор активно брав участь у професійному житті Голлівуду й протягом багатьох років відігравав провідну роль в організації американських кінокомпозиторів, залишаючись одним із найшанованіших музикантів індустрії.

Останні роки та спадщина Міклоша Рожі

Попри десятиліття, проведені в Голлівуді, Міклош Рожа до кінця життя зберігав глибокий зв’язок з Угорщиною та своєю національною культурою. Після тривалої відсутності він знову відвідав батьківщину у 1974 році, де відбувся великий концерт, присвячений його творчості. Для угорської публіки Рожа вже був не просто успішним емігрантом, а національною гордістю — людиною, яка зуміла перенести угорську музичну традицію у світове мистецтво. Навіть його будинок у Лос-Анджелесі залишався своєрідним нагадуванням про батьківщину: стіни вілли майже повністю прикрашали картини угорських художників. Композитор завжди охоче допомагав землякам, які приїжджали до Америки.

На початку 1980-х років здоров’я Рожі почало погіршуватися. У 1982 році він переніс інсульт, а пізніше почав страждати від сильної м’язової слабкості, через яку рухи давалися йому дедалі важче. Проте внутрішній творчий імпульс не зникав. Композитор продовжував працювати в усамітненні, уникаючи публічного життя та зосередившись на музиці й спогадах. Лише у 1988 році, коли зір різко погіршився, він був змушений остаточно припинити писати музику.

На той час Рожа вже вважався живою легендою світового музичного мистецтва. Його вісімдесятиріччя стало міжнародною подією: композитора привітали президент США Рональд Рейган, королева Великої Британії Єлизавета II та Папа Римський Іван Павло II. У Лос-Анджелесі навіть офіційно оголосили День Міклоша Рожі — рідкісна честь для музиканта іноземного походження.

Угорський композитор помер 27 липня 1995 року в Лос-Анджелесі. Після себе він залишив не лише понад сто кіномузичних партитур і десятки академічних творів, а й особливе уявлення про те, яким може бути композитор XX століття. Він зумів поєднати угорський фольклор, європейську симфонічну традицію та голлівудську драматургію в унікальну музичну мову, упізнавану з перших нот. 

Його автобіографія «Подвійне життя», опублікована у 1982 році, точно відображає долю людини, яка одночасно належала Угорщині, Європі та Голлівуду — і назавжди змінила музику світового кіно.

Джерела:

  1. https://www.mrs.miklosrozsa.info/bio.html
  2. https://www.ujsagmuzeum.hu/rozsa-miklos/
  3. https://www.filmzene.net/egyeb-irasok/a-filmzene-legendai/168-rozsa-miklos-a-filmzene-legendai
  4. https://cultura.hu/kultura/rozsa-miklos-tortenete/
  5. https://kultura.hu/film-rozsa-miklosra/
  6. https://kepmas.hu/hu/rozsa-miklos-filmvilag-magyar-mozartja-magyarok-hollywoodban-5

Імре Шинкович: актор, який прочитав «Національну пісню» і став легендою

0

В один із найвизначальніших днів угорської історії на площі Петефі в Будапешті молодий актор Імре Шинкович (Sinkovits Imre) піднявся на імпровізовану трибуну і голосно, з тремтінням у голосі, почав читати «Національну пісню» Шандора Петефі (Petőfi Sándor). Слова «Встань, мадяре, кличе тебе батьківщина!» рознеслися над багатотисячною юрбою і стали іскрою, від якої спалахнула Угорська революція 1956 року. Цей момент назавжди увійшов в історію. Далі на budapest-trend

Імре Шинкович понад 700 разів зіграв роль Мойсея в «Трагедії людини» (Az ember tragédiája) Імре Мадача (Madách Imre), став зіркою культового фільму «Капрал та інші» і пережив звільнення, заборону на професію та роки опали. Але ні репресії, ні тиск системи не змогли зламати його характер і заглушити його потужний, щирий голос.

Дитинство скаута з Кішпешта: від мрії про інженерію до першої ролі

Імре Шинкович народився 21 вересня 1928 року в Будапешті в районі Кішпешт (Kispest). Він був первістком у сім’ї, яка походила з округу Ваш (Vas vármegye). Мати, Терезія Гендеч (Göndöcs Terézia), була донькою млинаря зі Штрема (Strém), а батько, Йено Шинкович (Sinkovits Jenő), — сином сажотруса з Кьорменда (Körmend). До народження Імре батьки вже володіли невеликим, але досить відомим рестораном у Кішпешті.

У дитинстві майбутній актор із задоволенням їздив у гості до дідуся в Штрем, де слухав розповіді про угорську історію — про Аттілу, королевича Чабу, «шлях воїнів», революцію 1848 року та події Першої світової війни. Саме тоді у нього прокинувся живий інтерес до минулого своєї країни.

У юності Імре багато часу проводив на кухні ресторану, допомагаючи дорослим. Під час Великої депресії сімейний бізнес збанкрутував, і родині довелося переїхати в значно скромнішу квартиру. У цей період народився молодший брат Ласло Шинко (Sinkó László), який пізніше також став актором. Мати почала заробляти шиттям, щоб хоч трохи підтримати сім’ю, а старшого сина паралельно навчала німецької мови — навички, що дуже знадобилися під час Другої світової війни.

Пізніше в Імре з’явилася ще й молодша сестра. Коли почалася війна, родині довелося тікати з дому разом із родичами. Повернутися до Будапешту вони змогли під час навчального 1945-1946 року в середній школі. Імре навчався у престижній гімназії імені Арпада (Árpád Gimnázium) в Обуді. Він був яскраво вираженим гуманітарієм: захоплювався історією, літературою та мовами. Вже після закінчення школи він вступив до Академії драматичного мистецтва (Színház- és Filmművészeti Főiskola). Це рішення юнака підтримав батько.

Цікаво, що в дитинстві Шинкович мріяв стати ким завгодно — поетом, лікарем, інженером чи вчителем, лише не актором. Проте саме тоді формувалися риси його характеру, які пізніше зробили його легендою: глибокий інтерес до історії, сильний характер і справжня любов до Угорщини. Скаутський рух, у який майбутній актор активно включився в гімназії, остаточно сформував у ньому патріотизм, дисципліну та внутрішню стійкість.

Прорив у Національному театрі та безсмертний Мойсей

Після закінчення навчання Шинкович дебютував у Театрі Белвароша (Belvárosi Színház, пізніше театр Йожефа Катона — Katona József Színház), а згодом грав у Молодіжному театрі (Ifjúsági Színház). Саме там він зустрів актрису Каталін Гомбош (Gombos Katalin), яка згодом стала його дружиною. Пара взяла шлюб у 1951 році.

Справжній прорив стався з роллю Мойсея в драмі Імре Мадача «Трагедія людини» (Az ember tragédiája). Шинкович грав цю роль понад 700 разів протягом двох десятиліть — це стало одним із найвидатніших досягнень в історії угорського театру. Глядачі запам’ятали його потужний, глибокий голос і внутрішню силу, з якою він передавав біблійну мудрість і людські сумніви.

Крім того, Імре блискуче справлявся як з класикою (Орест, Макбет, король Лір, Просперо), так і з сучасними ролями. Він умів поєднувати трагізм і тонкий гумор. Критики ще в молодому віці називали його актором рідкісного діапазону та глибини.

23 жовтня 1956 року: актор на барикадах революції

Найяскравішим і доленосним моментом у житті Імре Шинковича став день 23 жовтня 1956 року. На площі Петефі в Будапешті перед багатотисячною юрбою він піднявся на імпровізовану трибуну і з хвилюванням, але твердо прочитав «Національну пісню» Шандора Петефі. Слова «Встань, мадяре, кличе тебе батьківщина!» рознеслися над площею і стали потужним символом початку Угорської революції 1956 року. Його голос у той день звучав як заклик до свободи.

На той час Шинкович уже кілька років працював у Театрі імені Йожефа Аттіли (József Attila Színház). Після цих подій він був обраний до складу Революційного комітету Угорської асоціації театрального та кіномистецтва, але після вторгнення радянських військ та приходу до влади Яноша Кадара (Kádár János) діяльність комітету швидко припинилася. Проти його членів порушили кримінальні справи, тих, хто залишився в Угорщині, піддали репресіям, а щодо інших винесли заочні вироки.

Внутрішній трибунал Національного театру визнав Імре Шинковича винним в антиурядовій поведінці та засудив до шести місяців заборони на виступи. Зовнішнє політичне керівництво вважало це покарання занадто м’яким, тому актор був повністю виключений із трупи Національного театру. Його блискуча театральна кар’єра, яка ледь почала розквітати, була перервана на кілька важких років.

Щоб прогодувати сім’ю, Шинкович був змушений працювати простим формувальником іграшок. Цей період став для нього часом великих випробувань, але саме тоді проявилася його незламна внутрішня сила.

Повернення, кіно та вершини майстерності

У 1958–1963 роках Шинкович грав у Театрі Йожефа Аттіли. У 1963 році, попри політичні розбіжності, директор Національного театру (Nemzeti Színház) Тамаш Мейджор (Major Tamás) повернув його до трупи.

У 1965 році обидва актори знялися в легендарному фільмі «Капрал та інші»: Шинкович виконав головну роль капрала Ференца Мольнара, а Мейджор — Альберта. Стрічка стала класикою угорського кіно і принесла Шинковичу премію за найкращу чоловічу роль.

Протягом кар’єри актор знявся приблизно у 129 фільмах і телевізійних проєктах. Серед найвідоміших — «Зірки Еґера» (Egri csillagok, 1968), «Сім’я Тот» (A tót család, 1969), «Ференц Ліст. Мрії про кохання» (Szerelmi álmok — Liszt, 1970), де він зіграв самого Ліста.

Шинкович майстерно працював як у театрі, так і в кіно, залишаючись почесним членом трупи Національного театру.

Особисте життя, нагороди та безсмертна спадщина

Шлюб Імре Шинковича з Каталін Гомбош був одним із найміцніших та найгармонійніших в акторському середовищі. У подружжя народилися двоє дітей: син Андраш Шинкович-Вітай (Sinkovits-Vitay András) та донька Маріанн Шинкович (Sinkovits Mariann), обидва пішли по стопах батьків і стали акторами.

За свою кар’єру Шинкович отримав практично всі вищі державні нагороди Угорщини: дві премії Марі Ясаї (Jászai Mari-díj), премію Кошута (Kossuth-díj, 1966), звання заслуженого та видатного артиста, премію Казінці (Kazinczy-díj, 1983), Угорський орден Заслуг та багато інших. У 2000 році йому надали почесне звання Народного артиста Угорщини (Nemzet Színésze), також він став вічним членом «Товариства безсмертних» (Halhatatlanok Társulata).

Імре Шинкович відійшов у вічність 18 січня 2001 року. Напередодні, 17 січня, він ще виходив на сцену Угорського театру в ролі вченого в знаменитій романтичній п’єсі Міхая Верешмарті «Чонгор і Тюнде» (Csongor és Tünde). Того вечора йому було дуже важко: бракувало повітря, і він ледве тримався на ногах. Колега Андраш Козак (Kozák András) взяв його за руку та допоміг вийти на сцену. Попри тяжкий стан, Шинкович віддався роботі повністю — із тим самим професіоналізмом і самовіддачею, які супроводжували його все життя. Через кілька годин він помер вдома.

Похорони артиста відбулися 2 лютого 2001 року і перетворилися на подію національного масштабу. Громадське телебачення транслювало прощання з великим актором у прямому ефірі протягом дев’яноста дев’яти хвилин. Тисячі людей прийшли віддати акторові шану. Поховали його на цвинтарі в Обуді поруч із коханою дружиною.

Ім’я Імре Шинковича нині носять кілька навчальних закладів. Меморіальні дошки на його честь встановлені по всій країні, а записи з його голосом продовжують надихати нові покоління акторів. Він залишився в історії не лише як видатний артист, але і як людина, чиї слова та голос у вирішальний момент історії допомогли Угорщині згадати про свободу.

Джерела:

  1. https://www.ujsagmuzeum.hu/sinkovits-imre-2/
  2. https://nepfolakitelek.hu/cikkek/kollegiumi-kepzesek/sinkovits-imre-nevevel-femjelzett-film-es-szinhazmuveszeti-kollegium-indul
  3. https://www.origo.hu/kultura/2022/04/sinkovits-imre
  4. https://starity.hu/sztarok/sinkovits-imre/eletrajz/
  5. https://www.ujsagmuzeum.hu/sinkovits-imre2/
  6. https://nullaev.hu/hu/sinkovits-imre
  7. https://papageno.hu/szinhaz/2025/01/eloszor-nezo-modjara-furdom-meg-a-szerepeimben-sinkovits-imrere-emlekezunk/
  8. https://nemzetiszinhaz.hu/magazin/2018/09/1-180
  9. https://szinhaz.online/25-eve-hunyt-el-sinkovits-imre/
  10. https://nemzetiszinhaz.hu/muvesz/sinkovits-imre

Тамаш Мейджор: режисер влади та актор епохи — як він змінив угорський театр XX століття

0

В історії європейського театру XX століття є постаті, які неможливо розглядати поза контекстом часу — і Тамаш Мейджор (Major Tamás) саме з їхнього числа. Він був не лише видатним актором і режисером, а й людиною, яка протягом майже двох десятиліть визначала обличчя головної сцени країни — Національного театру в Будапешті (Nemzeti Színház). Його ім’я пов’язане з епохою глибоких змін, коли театр ставав не просто мистецтвом, а частиною державної ідеології. Далі на budapest-trend

Мейджор умів бути різним: на сцені — точним, інтелектуальним і часом холодним та іронічним актором; за лаштунками — жорстким адміністратором і стратегом, який вибудовував новий театральний порядок. Його кар’єра — це історія стрімкого злету, художніх експериментів і складних компромісів із владою. Через це він досі залишається однією з найбільш обговорюваних постатей угорської культури.

Дитинство та шлях у театр: від Уйпешта до сцени

Тамаш Мейджор народився 26 січня 1910 року в Уйпешті (Újpest) у католицькій родині дрібного дворянства. Його батько Дьюла Майор-Мароті (Major-Maróti Gyula) був королівським технічним бухгалтером із Таснада (Tasnád), а мати Марія Рожа Крістіна Папп (Papp Mária Róza Krisztina) писала вірші й п’єси та активно брала участь у культурному житті міста. Завдяки матері, яка організовувала молодіжні вистави та підтримувала контакти з керівництвом Національного театру, Тамаш з дитинства був оточений мистецтвом.

У старших класах, на прохання учителя Ендре Сетея (Setéy Endre), майбутній актор почав декламувати вірші на шкільних церемоніях. У 1927 році він закінчив середню школу імені Кьонівеша Кальмана (Könivesh Kálmán Gimnázium) в Уйпешті та дебютував на сцені у «співочій комедії» Імре Фаркаша (Farkas Imre) «Студенти Ігло», зігравши Пала Петки в Міському театрі (Városi Színház).

У 1930 році Тамаш завершив навчання в Академії драматичного мистецтва (Színház- és Filmművészeti Akadémia) та отримав стипендію в Національному театрі. Ще бувши студентом, він брав участь у постановках театру, а після закінчення академії став стипендіатом, а згодом — повноправним членом трупи. Одночасно він продовжував навчання на угорсько-французькому факультеті Університету імені Петера Пазманя (Pázmány Péter Tudományegyetem).

Свою театральну освіту Мейджор доповнював практикою: у 1930-х роках разом із Золтаном Варконі (Várkonyi Zoltán) переклав угорською мовою п’єсу Мольєра «Вчені жінки». У 1935 році, завдяки підтримці матері та директора Національного театру Антала Немета (Németh Antal), Тамаш отримав стипендію Будапештської столичної театральної школи (Budapesti Színiakadémia) та закріпився як постійний член трупи.

Перші ролі та формування акторського стилю

Початок театральної кар’єри Тамаша Мейджора був непростим: у перші роки він отримував лише невеликі ролі з репліками — офіціанта, носильника, другого лицаря тощо. Справжній успіх прийшов у 1938 році із головною роллю в «Тартюфі» Мольєра, що дозволило критикам і глядачам уперше оцінити його талант. Незабаром з’явилися більш помітні роботи: Калібан у «Бурі» (A vihar), Крогстад у «Норі» (Nóra) та Шейлок у «Венеціанському купцеві» (A velencei kalmár). Ці ролі закріпили за ним репутацію актора національного масштабу.

Першим наставником Мейджора був Карой Шугар (Sugár Károly), який навчав його основ акторської майстерності, мистецтва маскування та сценічних дій. Шугар, опинившись у полоні в росіян під час Першої світової війни, познайомився з більшовицькими ідеями, що згодом вплинуло і на молодого Тамаша. Завдяки наставнику Мейджор навчився спостерігати за соціальними процесами та цікавитися робітничими демонстраціями в Будапешті.

З часом Тамаш почав відвідувати кафе «Симплон» (Simplon Kávéház) — популярне місце серед лівих художників, де познайомився з Белою Рейніцем (Reinitz Béla). Саме він поклав на музику революційні вірші Ендре Аді (Ady Endre) та познайомив Мейджора з поезією Аттіли Йожефа (József Attila). Радикалізований молодий актор у 1934 році вирушив до Парижа, де отримав досвід роботи з французьким театром, передусім із мистецтвом Луї Жуве (Louis Jouvet) та класичною французькою комедією.

Через коло друзів соціал-демократів Мейджор познайомився з Гезою Лошонці (Losonczy Géza), а потім із Сілардом Ужелі (Ujhelyi Szilárd) та Дюлою Каллаї (Kállai Gyula). За їхнім наполяганням він уперше виступив на літературному заході у складі групи «Броненосці» (Páncélosok).

У 1938 році Тамаш Мейджор почав співпрацювати з Незалежним театром (Független Színház), заснованим Ференцем Хонтом (Hont Ferenc).

Політична діяльність та роль у театрі

Політичне життя Тамаша Мейджора було тісно переплетене з його театральною кар’єрою. Уже в 1934 році, після поїздки до Парижа, він зблизився з лівими рухами та почав брати участь у легальних, напівлегальних та нелегальних літературних вечорах. Молодий актор виступав на денних концертах профспілки робітників металургійної промисловості, на вечорах класичних угорських поетів у залі Вігада (Vigadó) та приєднався до лівого театрального руху під керівництвом Ференца Хонта.

Мейджор активно брав участь у постановках Незалежного театру у малому залі Академії музики (Zeneakadémia). У цей період сформувався його високоінтелектуальний іронічний стиль декламації віршів. У 1942 році під псевдонімом Дуда Дьюрі (Gyuri Duda) він разом із Хонтом переклав і поставив оперу Мольєра «Жорж Данден» (George Dandin). Постановка була заборонена владою через явний політичний підтекст, що лише посилило прагнення Тамаша поєднувати театральне мистецтво з соціальною та політичною критикою.

Після німецької окупації Угорщини в 1944 році Мейджор був змушений вести підпільне життя. За деякими даними, він вступив до нелегальної Угорської комуністичної партії (Magyar Kommunista Párt) у 1943–1944 роках. Під псевдонімом Габор Мароті (Maróti Gábor) він брав участь у русі опору: друкував листівки, добував документи для переслідуваних і підтримував зв’язки з партійним контактним представником Габором Петером (Péter Gábor).

З приходом радянської армії в січні 1945 року Тамаш Мейджор взяв участь у створенні Угорської вільної профспілки акторів (Szabad Színészek Magyar Szakszervezete), а в травні був обраний керівником акторської групи цієї організації. У квітні 1945 року він увійшов до Тимчасового національного зібрання (Ideiglenes Nemzetgyűlés) як кандидат від Угорської комуністичної партії (Magyar Kommunista Párt) і продовжував представляти партію в парламенті у 1949–1953 та 1958–1971 роках.

Після того як країна фактично стала радянською, Мейджор зайняв пост директора Національного театру. Він сам стверджував, що його ніхто офіційно не призначав. Актор казав: «Всі вважали само собою зрозумілим, що я прийду сюди й візьму театр під контроль». Під його керівництвом театр пройшов серйозну реформу: нові актори замінили старе керівництво, а репертуар поєднував класичні твори та постановки з соціальним і політичним посиланням.

Мейджор активно залучав глядачів із робітничих верств: театр виступав у Кішпешті (Kispest), Печі (Pécs), Сегеді (Szeged), на газовому заводі в Обуді, у шахтарів компанії «Tata» та у цехах залізничної компанії MÁV. Було створено «Клуб друзів робітників Національного театру» (Nemzeti Színház Munkásbarát Kör), учасники якого могли безплатно відвідувати спектаклі та брати участь у театральних семінарах.

Хоча Мейджора часто критикували за «партійність» театру, він одночасно протидіяв постановці заїжджених радянських творів і підтримував високий художній стандарт. Сам він казав: «Якщо театр не займається політикою, це не театр. Якщо я відданий своїй справі, то мушу займатися політикою з ще більшою пристрастю та завзяттям».

Режисерська діяльність, кіно і педагогічна спадщина

Тамаш Мейджор був не лише видатним актором, а й значущим режисером і педагогом. Його погляд на театр поєднував глибоке розуміння людської психології із соціальним меседжем, а стиль роботи відзначався ретельною підготовкою акторів та увагою до деталей постановки. Уже в 1940-х роках він активно займався режисурою, експериментуючи з формами класичного та сучасного репертуару.

Після звільнення з посади директора Тамаш Мейджор залишався ключовою постаттю Національного театру як головний режисер. Він продовжував активно брати участь у постановках і репертуарі театру, поєднуючи режисуру з акторською діяльністю. Серед значущих постановок — інтерпретація класичних п’єс Шекспіра, зокрема «Зимова казка» (A téli mese), яку він розглядав як приклад органічного поєднання традиційного тексту із сучасною сценічною інтерпретацією.

Тамаш Мейджор активно займався педагогічною діяльністю: у рамках «Клубу друзів робітників Національного театру» проводилися театральні семінари, майстер-класи та денні постановки, на яких майбутні актори могли на практиці опанувати драматичну майстерність. Серед його учнів були актори, які згодом стали провідними постатями угорського театру XX століття.

Мейджор також активно займався перекладами та адаптаціями класичних п’єс. Разом із колегами він перекладав Мольєра, Шекспіра та Ібсена, що дозволяло угорській аудиторії ознайомитися з найкращими творами світової драматургії у справжній художній формі. Його постановки відзначалися не лише майстерністю акторської гри, а й суворою режисерською логікою, продуманою пластикою та сценічним ритмом.

Після повернення в Національний театр Мейджор разом із Хільдою Гоббі (Gobbi Hilda) підписав контракт із недавно створеним театром імені Йожефа Катони (Katona József Színház). Тут у 1982 році він зіграв свою останню велику роль — головного героя п’єси Дьєрдя Шпіро (Spiro György) «Самозванець» (A hamisító). Шпіро частково створив образ Богуславського за образом літнього Мейджора, а сама роль стала вершиною його сценічної кар’єри.

Окрім театру, Тамаш залишив помітний слід у кіно та на телебаченні. Він запам’ятався роллю дворецького Альберта у гротескній комедії «Капрал та інші» (A tizedes meg a többiek, 1965), а також роллю Ференца Кьольчея (Kölcsey Ferenc) у біографічному фільмі «Еркель» (Erkel, 1952).

Особливе місце займає участь актора у першому угорському повнометражному телевізійному фільмі — екранізації «Шахового роману» Стефана Цвейга (Sakknovella, 1959), де він зіграв доктора фон Бека. У 1984 році Мейджор озвучив пролог альбому Hobo Blues Band «Полювання» (Vadászat).

Визнання та пам’ять

Тамаш Мейджор помер 13 квітня 1986 року в Будапешті у віці 76 років. Його поховали на престижному Національному кладовищі на вулиці Керепеші (Kerepesi temető, нині Fiumei úti sírkert). На похоронах були присутні офіційні особи: заступник міністра культури Дьєрдь Вайда (Vajda György) від Центрального комітету панівної партії MSZMP та міністерства культури, представники угорського акторського товариства, зокрема лауреат премії імені Марі Ясаї, художній керівник Мішкольцького національного театру Імре Чисар (Csiszár Imre), а також студенти та колеги.

У 2001 році могила Тамаша Мейджора була визнана охоронюваною історичною територією та взята під захист Національним меморіальним і пам’ятним комітетом.

На честь великого актора у 2002 році в парку Національного театру встановили бронзову статую на повний зріст. Скульптор Ласло Мартон (Márton László) зобразив Мейджора в одній із його найяскравіших ролей — Річарда III з однойменної п’єси Вільяма Шекспіра.

Визнання заслуг Тамаша Мейджора було значним. Актор був членом Берлінської академії мистецтв та отримав численні національні й міжнародні нагороди. Серед найважливіших:

  • Стипендія Будапештського метрополітену (1935).
  • Премія Кошута (Kossuth-díj, 1948 та 1955).
  • Звання «Видатний художник» (Kiváló művész, 1950).
  • Премія SZOT (1970).
  • Премія Pro Arte Будапешт (1975).

Крім цього, він отримав чимало державних орденів і медалей.

Спадщина Тамаша Мейджора залишається важливою частиною угорської культури. Його підхід до театру — поєднання високої майстерності, соціальної відповідальності та інтелектуальної глибини — продовжує впливати на нові покоління акторів і режисерів, хоча його політична діяльність досі викликає гострі дискусії.

Джерела:

  1. https://www.kommunizmuskutato.hu/eletrajzok/major-tamas
  2. https://nemzetiszinhaz.hu/hirek/2010/01/100-eve-szuletett-major-tamas
  3. https://www.ujsagmuzeum.hu/major-tamas/
  4. https://papageno.hu/featured/2019/01/major-tamas-akinek-eletet-a-szinhaz-es-a-politika-hatarozta-meg/
  5. https://nullaev.hu/hu/major-tamas
  6. https://www.nevpont.hu/palyakep/major-tamas-2794f
  7. https://cultura.hu/kultura/major-tamas-110-eve-szuletett/
  8. https://port.hu/adatlap/szemely/major-tamas/person-5325
  9. https://nullaev.hu/hu/major-tamas
  10. https://wmn.hu/kult/52145-udvari-bolondnak-szulettem-de-kiralynak-kellett-lennem–110-eve-szuletett-major-tamas

Марі Ясаї: від сільської пестунки з Ассару до королеви Національного театру Будапешта

0

Марі Ясаї — одна з найяскравіших постатей угорського театру, чиє ім’я стало символом сценічної майстерності та глибокої емоційної виразності. Протягом десятиліть вона створювала образи, що назавжди підкорювали глядачів. Кожна роль цієї угорської акторки була водночас точним дослідженням людської душі й сміливим художнім висловлюванням, а її присутність на сцені перетворювала виставу на подію. Далі на budapest-trend

Марі Ясаї з 1901 року є почесною членкинею Національного театру (Nemzeti Színház), вона зіграла понад 300 ролей, а також займалася перекладами, зокрема переклала знамениту п’єсу Генріка Ібсена «Джон Габріель Боркман». Ім’я акторки носить театр у Татабаньі та численні громадські місця в Будапешті, а також одна з головних національних театральних нагород — премія імені Марі Ясаї.

Дитинство в провінції: шлях з Ассару

Марі Ясаї народилася 24 лютого 1850 року не в Будапешті, а в маленькому селі Ассар (Ászár) на заході Угорщини. Однак майже все її довге життя, творчість і безсмертна слава були тісно пов’язані саме з угорською столицею. Марі народилася в простій родині теслі Йожефа Кріппеля (Krippel József), який походив із німецьких (швабських) ремісників, і Джуліанни Кезі (Kézy Julianna) — жінки сильного характеру й рідкісної краси. Батько працював головним майстром у великому маєтку князів Естерхазі, а мати виховувала п’ятьох дітей. Спочатку родина жила у відносному достатку. Батько займався теслярством і землеробством. Однак після переїзду до Дьйора (Győr) у надії дати дітям кращу освіту життя несподівано погіршилося.

У п’ять років Марі залишилася без матері. Джуліанна Кезі померла у віці 30 років. Це стало для майбутньої акторки тяжким ударом. Дівчинку тимчасово відправили до родичів у Паннонхалму (Pannonhalma). Через рік її повернули до Дьйора до батька, який невдовзі знову одружився. Мачуха привела додому своїх дітей. Злидні в збільшеній родині посилилися. Марі росла в атмосфері постійних матеріальних труднощів, суворої дисципліни й частих покарань. Батько нерідко бив майбутню зірку мокрою мотузкою.

Початкову освіту Марі здобула в школі при монастирі урсулінок у Дьйорі. Саме там дівчинка вперше відчула захоплення публічними виступами. Одного разу вона прочитала вірші перед єпископом, і той високо оцінив її виразність і природний талант.

В одинадцять років доля завдала Марі нового удару. Дівчинку віддали працювати в трактир, а невдовзі відправили до Відня як пестунку — молоду доглядальницю й служницю для дитини в заможній родині. Пізніше вона опинилася в Пешті у родича колишнього трактирника, а звідти потрапила до циркової родини, де виконувала найважчу роботу, бувши служницею. Разом із цирком Марі об’їздила частину Австрії й уперше близько зіткнулася зі сценічним мистецтвом у всій його різноманітності — від акробатики й клоунади до драматичних номерів.

Перші кроки на сцені: втеча в театр

Справжній перелом стався у 1866 році, коли шістнадцятирічна Марі зважилася на сміливий і відчайдушний крок. Під час гастролей трупи Густава Хубая (Hubay Gusztáv) у Дьйорі вона втекла з дому й приєдналася до мандрівних акторів як статистка. Уже в Секешфегерварі (Székesfehérvár) вона вперше вийшла на сцену в німій ролі. Це був скромний початок, але саме тоді в ній прокинулася пристрасть до театру.

У 1867 році Марі виступала в Буді в режисера Іштвана Беньєї (Bényei István). Тут вона познайомилася з актором-коміком Відором Кашшаї (Kassai Vidor), який був старший за неї на десять років. Шлюб, укладений у 1869 році, багато в чому став для молодої акторки захистом від поширених у той час сексуальних домагань із боку театральних директорів і антрепренерів. Утім, союз виявився нещасливим і розпався через два роки. Після цього Марі більше не виходила заміж, але ніколи не страждала від браку чоловічої уваги.

Того ж 1869 року Марі разом із чоловіком уклала контракт із Коложварським національним театром (Kolozsvári Nemzeti Színház, нині Клуж-Напока). Саме тут, в одному з найсильніших провінційних театрів Угорщини, розпочалася її справжня акторська кар’єра. За три сезони вона вийшла на сцену понад 170 разів, зігравши десятки найрізноманітніших ролей. 22 квітня 1869 року вона дебютувала в головній ролі Дебори в драмі Саломона Германа Мозенталя. Невдовзі з’явилися значні роботи: Порція у «Венеційському купці» Шекспіра, Ілона Зріньї в патріотичній п’єсі Еде Сіглігеті «Полонення Ференца II Ракоці» та Гертруда в «Банк бані» Йожефа Катони — роль, яка згодом принесла їй славу в столиці.

Життя в Коложварі було надзвичайно тяжким: зарплата була мізерною, Марі сама шила собі костюми, часто голодувала й грала по кілька ролей за один вечір. Проте саме тут вона відточила техніку, розвинула потужний темперамент і навчилася поєднувати драматичну силу з інтелектуальною глибиною. Критики й глядачі поступово почали помічати яскраву провінційну акторку.

Тріумф у Будапешті: Національний театр

На початку 1872 року інтендант Національного театру (Nemzeti Színház) в Будапешті барон Бодог Орці (Orczy Bódog) спеціально приїхав до Коложвара, щоб особисто побачити Марі Ясаї в ролі Гертруди. Її потужна, пристрасна та інтелектуально насичена гра справила на нього глибоке враження. Орці запропонував їй місце в головній трупі країни — на вакансію, що звільнилася після відходу легендарної Рози Лаборфалві (Laborfalvi Róza), дружини Мора Йокаї та провідної трагічної акторки попереднього покоління.

3 квітня 1872 року відбувся довгоочікуваний дебют Марі Ясаї на сцені Національного театру (тоді ще розташованого в будівлі на розі сучасного Музейного бульвару та вулиці Ракоці). Вона знову зіграла Гертруду в драмі Йожефа Катони «Банк бан». Виступ став справжнім тріумфом: публіка й критики були вражені силою темпераменту, глибиною психологізму та величною пластикою молодої акторки. Один із рецензентів писав, що «в угорському театрі нарешті з’явилася справжня трагічна акторка, здатна нести на своїх плечах класичний репертуар».

Відтоді Марі Ясаї стала провідною трагічною акторкою Національного театру. Вона залишалася вірною цьому театру понад пів століття — з 1872 по 1926 рік, із невеликою перервою в сезоні 1900–1901 років, коли виступала в популярному «Вігсінхазі» (Vígszínház). У 1901 році її офіційно призначили довічною (почесною) членкинею трупи Національного театру. Це була надзвичайно рідкісна честь для акторів того часу.

Перші роки в театральному Будапешті стали для Марі періодом інтенсивної праці та стрімкого творчого зростання. Національний театр у ту епоху був не лише головним храмом угорської драматургії, а й важливим символом національної культури після Австро-угорського компромісу 1867 року. Саме тут формувалася сучасна угорська театральна мова, і Марі Ясаї стала однією з ключових постатей цього процесу.

Коронні ролі та вершина майстерності

Протягом понад п’ятдесяти років Марі Ясаї залишалася беззаперечною зіркою Національного театру. Її репертуар охоплював близько трьохсот ролей — від античних трагедій до сучасних драм. Вона однаково переконливо грала як величних королев і бунтівних героїнь, так і складні психологічні образи нової драми.

Серед найвідоміших і найзначущіших робіт:

  • Єва в прем’єрі «Трагедії людини» Імре Мадача 21 вересня 1883 року (режисер — Еде Паулаї). Ця роль стала однією з вершин усієї угорської театральної історії XIX століття. Ясаї вдалося передати надзвичайно складну філософську еволюцію образу — від наївної першої жінки до трагічної матері людства, яка переживає всі падіння й надії людської історії.
  • Гертруда в «Банк бані» Йожефа Катони — роль, із якою вона дебютувала в столиці й до якої неодноразово поверталася.
  • Антігона та Електра в трагедіях Софокла.
  • Федра в трагедії Жана Расіна.
  • Леді Макбет у «Макбеті» Шекспіра — роль, яку багато критиків вважали еталонною в її виконанні.
  • Медея та Сапфо Франца Грільпарцера.
  • Годувальниця та Глорія Капулетті в «Ромео і Джульєтті» Шекспіра.
  • Місіс Алвінг у «Привидах» і Гедда Ґаблер у п’єсах Генріка Ібсена.

Мистецтво Марі Ясаї вирізнялося рідкісним поєднанням потужного емоційного напруження, величної сценічної пластики, виразного глибокого голосу та тонкої інтелектуальної інтерпретації. Вона ніколи не грала «просто пристрасть» — кожна її героїня несла глибокий філософський і психологічний зміст. Сучасники порівнювали її із Сарою Бернар і Елеонорою Дузе, називаючи «найвеличнішою трагічною акторкою Угорщини» та «королевою угорської сцени».

Окрім акторської гри, Марі Ясаї активно перекладала п’єси (зокрема твори Ібсена, включно з «Джоном Габріелем Боркманом»), викладала в Театральній академії та мала значний вплив на молоде покоління угорських акторів.

Спадщина великої акторки

Марі Ясаї залишалася на сцені до похилого віку. Востаннє вона вийшла на підмостки Національного театру у 1925 році, у віці 75 років. Навіть після завершення сценічної кар’єри вона не припиняла громадської діяльності: багато подорожувала країною з читанням віршів Шандора Петефі та Ендре Аді, виступала на літературних вечорах і зустрічалася з молодими акторами, передаючи їм свій багатий досвід.

Велика акторка померла 5 жовтня 1926 року в Будапешті у віці 76 років. Її похорон перетворився на справжню загальнонаціональну траурну подію: тисячі людей прийшли попрощатися з нею біля будівлі Національного театру, а похоронна процесія пройшла через центр столиці.

Спадщина Марі Ясаї продовжує жити. У 1953 році в Угорщині було засновано престижну премію імені Марі Ясаї (Jászai Mari-díj) — одну з найвищих театральних нагород країни. Її ім’ям названо театр у Татабаньі (Jászai Mari Színház), у Будапешті є вулиця, що має її ім’я, а в рідному селі Ассар встановлено пам’ятник. У будівлі Національного театру зберігається меморіальна дошка на її честь.

Марі Ясаї увійшла в історію угорської культури не лише як видатна акторка, а і як яскравий символ подолання життєвих труднощів. З неграмотної сільської дівчинки, змушеної працювати нянькою у Відні та служницею в цирку, вона стала однією з найшанованіших і найулюбленіших акторок Національного театру. Її життя і творчість досі надихають нові покоління акторів і глядачів, нагадуючи про те, що справжній талант у поєднанні із залізною волею здатний подолати будь-які перешкоди.

Джерела:

  1. https://aszar.hu/aszarrol/oldal/8 
  2. https://pestbuda.hu/cikk/20211005_a_legnagyobb_magyar_tragikanak_neveztek_95_eve_hunyt_el_jaszai_mari
  3. https://papageno.hu/featured/2019/10/az-ember-tragediajanak-elso-evaja-jaszai-marira-emlekezunk/
  4. https://nemzetiarchivum.hu/stories/175-eve-szuletett-Jaszai-Mari
  5. https://port.hu/adatlap/szemely/jaszai-mari/person-136628
  6. https://papageno.hu/featured/2019/10/az-ember-tragediajanak-elso-evaja-jaszai-marira-emlekezunk/
  7. https://cultura.hu/kultura/95-eve-halt-meg-jaszai-mari/
  8. https://cultura.hu/kultura/jaszai-mari-a-tragika/

«Madách Nemzetközi Színházi Találkozó»: діалог культур на сцені Будапешта

0

Навесні Будапешт перетворюється на один із головних театральних майданчиків Європи: тут проходить «Madách Nemzetközi Színházi Találkozó» — фестиваль, відомий на міжнародній сцені як «Madách International Theatre Meeting» (MITEM), а також як Міжнародна театральна зустріч імені Мадача. За роки свого існування він став точкою тяжіння для режисерів, акторів і театральних колективів з усього світу. MITEM — це не просто серія вистав, а простір культурного діалогу, де співіснують різні театральні традиції, а головну роль відіграють не конкуренція, а обмін ідеями та живе професійне спілкування. Далі на budapest-trend

Народження MITEM: ідея та контекст

«Madách Nemzetközi Színházi Találkozó» виник у 2014 році як відповідь на помітний культурний пробіл: попри багату театральну традицію, Угорщина та Будапешт довгий час залишалися поза картою великих європейських театральних форумів. У той час як у сусідніх країнах уже проходили значущі міжнародні фестивалі — від «Kontakt» у польському Торуні до «BITEF» у Белграді та «MESS» у Сараєво — в Угорщині не існувало порівнянного майданчика для регулярного професійного обміну.

Ініціатором створення фестивалю став режисер та художній керівник Національного театру Угорщини (Nemzeti Színház) — Аттіла Віднянський (Vidnyánszky Attila). Уже в перший рік у заході взяли участь театри з 12 країн, а за останні десять років у рамках MITEM було показано понад 1000 вистав із більш ніж 50 країн світу.

З перших років існування фестиваль прагнув не просто привозити закордонні постановки, а формувати насичене та різноманітне театральне середовище. У Будапешт приїжджали видатні режисери сучасності: Еудженіо Барба (Eugenio Barba), Алвіс Германіс (Alvis Hermanis), Гейнер Геббельс (Heiner Goebbels), Еймунтас Някрошюс (Eimuntas Nekrošius), Рімас Тумінас (Rimas Tuminas), Роберт Вілсон (Robert Wilson) та багато інших. Разом із ними на фестивалі виступали провідні театри Європи: «Piccolo Teatro» з Мілана, «Berliner Ensemble» з Німеччини, «Burgtheater» з Відня, а також Александрінський театр із Санкт-Петербурга, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (Київ) і театр із Клуж-Напоки (Румунія).

Програма MITEM із самого початку відзначалася широтою географії та жанрового різноманіття. Крім провідних театральних держав, фестиваль приймав колективи з Македонії, Молдови, Румунії, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Словенії, Латвії, Литви та Естонії, а також зі Східного Сибіру (Саха), Кореї, В’єтнаму, Лівану, Алжиру, Іраку та Туреччини. Незвичайні постановки представляли грузинські та японські театри. Програма MITEM також включала скандинавський і арабський театр, китайську та тибетську оперу, а також восьмигодинну виставу індійського катгакалі.

Із самого початку головною ідеєю фестивалю була не конкуренція, а подолання культурних і світоглядних кордонів. Основний принцип MITEM — діалог і взаєморозуміння через театр, можливість побачити «іншого» та розширити власне уявлення про сучасне мистецтво. Саме цей підхід визначив розвиток фестивалю і зробив його помітною платформою у світовій театральній спільноті.

Формат без конкурсу: у чому унікальність?

Однією з головних особливостей MITEM є відмова від конкурсної моделі. На відміну від багатьох міжнародних театральних фестивалів, де вистави змагаються за нагороди, Міжнародна театральна зустріч імені Мадача створює простір для обміну ідеями, експериментів і живого професійного спілкування. Такий підхід дозволяє зосередитися на якості постановок, культурних контекстах і різноманітності театральних традицій, а не на рейтингах та призах.

Фестиваль будується навколо діалогу між артистами, режисерами та глядачами. У програмі MITEM важливе місце займають круглі столи, майстер-класи, зустрічі з режисерами та обговорення актуальних проблем сучасного театру. Це створює унікальну атмосферу, коли професіонали й студенти, новачки та визнані майстри можуть обмінюватися досвідом, обговорювати художні концепції та знаходити нові форми співпраці.

Особлива увага приділяється культурному різноманіттю. На сценах «Madách Nemzetközi Színházi Találkozó» сусідять класичні постановки європейського театру, сучасні експериментальні проєкти, а також вистави, натхненні традиціями Азії, Близького Сходу та Африки. Така концепція дозволяє глядачам і учасникам знайомитися з театральними світами, які рідко перетинаються на інших міжнародних майданчиках.

Головна особливість «Madách Nemzetközi Színházi Találkozó» — відсутність змагань та ієрархій. Тут не вирішують, хто «кращий», немає диктату комерції чи модних тенденцій. Замість цього фестиваль створює простір для пошуку нових форм, художніх експериментів і обміну досвідом між традиційним та сучасним театром. Кожна постановка на MITEM — це авторський погляд, емоційна насиченість і власна театральна думка, що дозволяє глядачеві торкнутися світового мистецтва у всій його багатогранності.

Географія та масштаби

«Madách International Theatre Meeting» перетворився на унікальну міжнародну платформу, де зустрічаються театральні традиції з усього світу. Фестиваль збирає як визнані театри Європи та Азії, так і експериментальні колективи, які рідко мають можливість показати свої роботи за межами рідної країни. Завдяки цьому MITEM став точкою перетину культур, дозволяючи глядачам бачити рідкісні та сміливі постановки, а артистам — обмінюватися досвідом із колегами з інших театральних шкіл.

Особливе значення фестивалю полягає в його здатності об’єднувати різні підходи до сценічного мистецтва. На сценах MITEM демонструються вистави з акцентом на режисерську концепцію, візуальне рішення та незвичайні форми театру, включаючи поєднання традицій та сучасних технік. Такий підхід робить фестиваль не просто показом вистав, а лабораторією, де досліджуються нові форми та методи театральної мови.

Завдяки міжнародній репутації MITEM підсилює роль театрального Будапешта на світовій карті. Фестиваль слугує мостом між країнами, континентами та культурними традиціями, перетворюючи місто на центр професійного діалогу, де створюються довгострокові зв’язки між театральними колективами та майстрами сцени.

10-й MITEM і Театральна Олімпіада: ювілейне об’єднання театрального світу

Восени 2023 року «Madách Nemzetközi Színházi Találkozó» пройшов у рамках 10-ї Міжнародної театральної Олімпіади (Színházi Olimpia) в Угорщині. Це стало унікальною подією: фестиваль об’єднав учасників з усього світу, надавши можливість показати вистави не лише на сценах Національного театру Угорщини, а й у містах по всій країні, включно з Мішкольцем, регіонами Трансільванії та невеликими сільськими районами.

Ювілейний MITEM був побудований навколо девізу: «Не позбавляй мене моєї віри в мистецтво!», який задавав філософський та творчий тон усій зустрічі. Фестиваль демонстрував, що театр залишається потужним інструментом культурного діалогу та взаєморозуміння навіть в епоху глобальних викликів і технологічних змін.

Програма ювілейного фестивалю була масштабною та різноманітною. До неї входили міжнародні постановки в рамках MITEM+, включно зі знаменитою виставою «Тартюф» французької трупи «Comédie-Française», а також проєкти з Кельна, Уфи та інших міст. Всесвітній театральний фестиваль «Синергія» представив роботи національних і мовних меншин, а Національна театральна вітрина продемонструвала новаторські постановки угорських театрів останніх років. Особливу увагу приділяли Закарпатській драматичній трупі, яка відзначала своє 30-річчя в рамках серії «Берегсас 30».

Організація фестивалю вимагала величезних зусиль. Під керівництвом Аттіли Віднянського і за підтримки понад ста партнерських установ Національного театру Угорщини була створена єдина структура, яка забезпечила проведення майже 800 вистав за участю понад 400 театральних колективів із 58 країн. Ювілейна програма включала виставки, зустрічі з глядачами, кінопокази та круглі столи, що робило MITEM не лише фестивалем вистав, а й платформою професійного обміну.

10-й MITEM показав, що театр здатний об’єднувати світ і створювати нові культурні зв’язки. Фестиваль продемонстрував різноманіття сучасного мистецтва, силу живої взаємодії актора й глядача та підтвердив, що віра в мистецтво залишається фундаментом творчого і соціального діалогу у XXI столітті.

Майбутнє MITEM: театр без кордонів

«Madách Nemzetközi Színházi Találkozó» продовжує розвиватися як міжнародна платформа для обміну ідеями, співпраці та діалогу між театральними професіоналами. Фестиваль залишається простором, де перетинаються різні театральні традиції та художні мови — від класики до сучасних експериментів, від великих європейських театрів до колективів національних меншин.

Головна мета MITEM — створювати умови для живої взаємодії акторів, режисерів і глядачів, де театр стає засобом культурного обміну і взаєморозуміння. Фестиваль зміцнює зв’язки між театральними спільнотами, відкриває нові перспективи для постановок і підтримує молодих та незалежних авторів, розширюючи горизонти мистецтва.

У цьому контексті 13-й MITEM, який відбудеться з 10 квітня по 11 травня 2026 року, стане черговим кроком у розвитку фестивалю. Програма включатиме як класичні, так і сучасні постановки, а також окремий блок вистав національних меншин, продовжуючи традицію різноманіття та відкритості, якою MITEM уже багато років відомий на міжнародній сцені.

Міжнародний театральний фестиваль «Ромські герої» (Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál): що варто знати

0

У самому серці Будапешта щороку оживає унікальна подія — Міжнародний театральний фестиваль «Ромські герої», відомий як «Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál», де сцена стає голосом ромської культури та драматургії. Фестиваль об’єднує театральні колективи з Угорщини та інших країн, створюючи платформу для розповідей про долі, проблеми та героїв ромських спільнот. Кожна постановка — це не просто вистава, а можливість побачити світ очима людей, чиї історії рідко виходять за межі етнічних стереотипів, і усвідомити, що ромський театр є повноцінною частиною сучасного європейського мистецтва. Далі на budapest-trend

Історія створення фестивалю

«Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál» був заснований у 2017 році як унікальна платформа для ромського театру в Європі. Перший захід організував Незалежний театр Угорщини (Független Színház Magyarország), і він проходив 27–28 липня в театрі «Студія К» (Studio K Színház) в Будапешті. За два дні глядачі змогли побачити чотири моноспектаклі від чотирьох сучасних європейських театральних діячів, присвячених особистим історіям ромських жінок, які змогли змінити своє життя та життя своїх спільнот.

Фестиваль 2017 року привернув увагу до цінностей ромської драматургії та становища ромських спільнот, особливо жінок. У центрі уваги були індивідуальні долі та героїчні життєві шляхи, показані через драматичні історії. Вистави поєднували сильні людські переживання із соціальними проблемами, іноді використовуючи душероздираючі, а іноді й гумористичні прийоми оповіді. 

Три з чотирьох п’єс виконали самі автори. Постановки йшли з угорськими та англійськими субтитрами та синхронним перекладом. Четвертий спектакль британського драматурга Річарда О’Ніла було представлено на сцені у виконанні угорської актриси Едіни Демок (Dömök Edina) під керівництвом Родріго Балога (Rodrigo Balog).

Серед перших постановок були:

  • «Я заявляю з почуттям відповідальності» Аліни Сербан (Румунія) — історія шляху авторки від ромського поселення в Бухаресті до Королівської академії драматичного мистецтва в Лондоні;
  • «Він говорить» (Он mondja) Міхаели Драган (Румунія) — про проблеми ромських жінок у традиційних родинах сучасної Румунії;
  • «Говори, моє життя» (Beszélj, életem) Діани Павлович (Італія) — про долю письменниці Марієлли Мер та трагічні події в історії європейських меншин;
  • «Найважче слово» (A legnehezebb szó) Річарда О’Ніла (Великобританія) — про боротьбу Джесс Сміт за визнання прав кочових спільнот у Шотландії.

Як розповів художній керівник фестивалю, Родріго Балог, мета заходу полягала в тому, щоб показати, що ромська культура включає не лише музику, танці та образотворче мистецтво, але й має значну цінність у театрі, і що знайомство з нею може надихати як представників ромських спільнот, так і театральних професіоналів.

Після фестивалю всі чотири моноспектаклі стали основою для методичних матеріалів в освітніх проєктах, спрямованих на знайомство угорської та європейської молоді з ромською драматургією та драматичними героями, а також на розвиток творчого мислення студентів через постановку власних театральних історій.

Розвиток «Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál»

Після успішного першого випуску у 2017 році Міжнародний театральний фестиваль «Ромські герої» поступово розвивався як постійна платформа для ромських театральних колективів. Хоча фестиваль із самого початку позиціювався як міжнародний, перші заходи мали експериментальний характер: участь закордонних труп була обмежена, а програма складалася переважно з моноспектаклів та камерних постановок.

З 2018 року фестиваль почав розширювати програму: з’явилися постановки з кількома акторами, які включали теми соціального та культурного значення, і збільшилася кількість учасників з інших країн, зокрема Німеччини, Чехії, Румунії та України. Уже до 2019 року фестиваль здобув широке міжнародне визнання, ставши помітною подією в культурному календарі європейських театрів. Програма доповнилася майстер-класами, дискусійними майданчиками та освітніми сесіями, де режисери, актори та глядачі могли обговорювати питання репрезентації ромських спільнот, роль жінок і молоді, а також сучасні театральні форми.

У 2020 році, в умовах пандемії, фестиваль було переведено в онлайн-формат. Спектаклі стали доступними глядачам із різних країн, а майстер-класи та дискусії проводилися у форматі відеотрансляцій. Це дозволило зберегти освітню місію та зміцнити міжнародну присутність фестивалю навіть за умов обмежень.

З 2021 року «Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál» проходить у Будапешті, у Культурному центрі на вулиці Етвеша (Eötvös10 Művelődési Ház) та інших театральних просторах міста. Програма поєднує традиційні постановки з експериментальними проєктами, продовжує залучати міжнародні трупи та включає майстер-класи, освітні форуми та дискусії.

Цілі та місія фестивалю

Головна мета «Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál» — показати, що ромський театр є повноцінною частиною сучасного європейського мистецтва та заслуговує на міжнародну увагу. Організатори фестивалю прагнуть не лише демонструвати вистави, а й створювати платформу для діалогу між артистами, глядачами та дослідниками театрального мистецтва.

Особлива увага фестивалю приділяється соціальній ролі ромського театру. Через постановки висвітлюються питання становища ромських спільнот, інтеграції, прав жінок і молоді, збереження культурної спадщини та особистих історій героїв. У центрі фестивалю завжди залишаються особисті долі та героїчні життєві історії — через них глядачі дізнаються про проблеми, досягнення та культурне багатство ромських спільнот.

Фестиваль також виконує освітню місію: вистави та майстер-класи використовуються у навчальних програмах, створюються методичні матеріали для студентів театральних та гуманітарних факультетів. Мета таких ініціатив — познайомити молодь із ромською драматургією, розвинути критичне та творче мислення і стимулювати інтерес до різноманіття європейської культури.

Крім того, «Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál» сприяє міжкультурному діалогу: проєкти фестивалю об’єднують представників різних країн та театральних шкіл, сприяють обміну досвідом і зміцненню міжнародної спільноти ромських театральних діячів. Іншими словами, фестиваль поєднує мистецтво, освіту та соціальну місію, створюючи унікальний простір для розвитку ромської драматургії та її визнання на міжнародній сцені.

До речі, не менш цікаві в угорській столиці фестивалі «Budapesti Pálinka és Kolbász Fesztivál» та «Édes Napok Budapest».

Чим дивує «Roma Hősök Fesztivál»?

«Roma Hősök Nemzetközi Színházi Fesztivál» — це унікальна європейська платформа, присвячена ромському театру та драматургії. Сьомий фестиваль, який відбувся з 7 по 11 травня 2025 року в Культурному центрі на вулиці Етвеша, став справжнім святом театру. У програмі були вистави угорською, італійською, румунською та ірландською мовами з англійськими та угорськими субтитрами. Після кожної вистави глядачі могли особисто зустрітися з авторами, а обговорення транслювалися онлайн на платформі «HowlRound Theatre Commons», що дозволило охопити міжнародну аудиторію.

Відкривала фестиваль вистава, спільна постановка румунського феміністського ромського театру «Giuvlipen» та театру імені Марини Сореску в Крайові, «Калібан і відьма» (Caliban és a boszorkány), яка показала футуристичну картину світу, де роми завойовують Західну Європу. Ірландська п’єса Майкла Коллінза «Сороки на ліхтарному стовпі» (Varjak a lámpaoszlopon) розповіла трагічну історію батька та сина, привертаючи увагу до високого рівня самогубств серед ромських спільнот.

Італійська постановка «В очікуванні Бо» (Várva Bo-t) трупи «Rampa Prenestina» показала боротьбу молодих ромів за роботу через призму трагікомедії, а вистава «Канібали» (Kannibálok) Незалежного театру Угорщини розповіла про трагічну долю ромів XVIII століття. Завершальна постановка театру «RS9» під назвою «Життя Марієлли Мер» (Mariella Mehr élete) підняла тему біологічного геноциду та важливості збереження історичної пам’яті.

Фестиваль поєднував театральні постановки з виставками, серед яких роботи Норберта Олаха «Анахронічна наукова фантастика» та Романо Кера, а також освітні програми та дискусії. Усі події були спрямовані на те, щоб порушувати важливі соціальні та культурні питання та створювати платформу для діалогу між ромськими та неромськими художниками й глядачами.

Що готує глядачам VIII Міжнародний фестиваль «Roma Hősök»?

У 2026 році VIII Міжнародний театральний фестиваль «Roma Hősök» в Будапешті знову відкриє свої двері для глядачів з 5 по 9 травня. Фестиваль продовжить традицію поєднання гумору та драми, але піде далі: артисти відмовляться від образу жертви та будуть сміятися разом із глядачами, перетворюючи особисті історії на простір для свободи та спільного переживання.

Організатори — Незалежний театр Угорщини спільно з Культурним центром на вулиці Етвеша та театром «Pinceszínház» — підготували насичену програму стендап та моноспектаклів, виставок, музичних виступів і зустрічей із глядачами. На сцену вийдуть артисти з Великобританії, Німеччини, Італії, Румунії та Угорщини, а також представники ромського народу, щоб через свої історії поділитися радощами та травмами й порушити важливі питання про сучасний світ.

На майбутньому фестивалі інструментом полегшення болю стане гумор: артисти покажуть сатиричні монодрами та стендап-виступи, що відображають реальність, в якій живе світ, і дозволяють поглянути на труднощі з нового боку. Усі вистави проходитимуть мовою оригіналу з угорськими та англійськими субтитрами, а після показів відбудуться зустрічі з глядачами для обговорення піднятих тем.

Особливо яскраво обіцяють запам’ятатися вистава «Прокинься, Рим!» (Ébredjetek, Romák!)  румунської трупи «Giuvlipen», де гумор перетворюється на інструмент опору та самовираження, та вистава «Ром, але звичайний» (Cigány, de rendes), у якій артисти досліджують вплив ярликів і стереотипів на життя людей. Глибокі емоції та особисті переживання подарують перформанс «Ляг поруч зі мною» (Lie Down Next to Me), що поєднує театр, музику та активізм, а також постановка італійської трупи «Rampa Prenestina» під назвою «Невизначені особистості» (Identità Indeterminate), стендап-комедія про різноманіття ідентичностей і досвід життя в різних країнах.

Фестиваль завершиться виставою «Хто сміється наприкінці?» (Ki nevet a végén?) Незалежного театру Угорщини, де чотири акторки створять енергійне та захопливе шоу, після якого відбудеться сольний концерт Ріа Найт (Ria Knight) з її новими та вже відомими композиціями.

VIII Міжнародний фестиваль «Roma Hősök» обіцяє стати яскравою подією, де сміх, музика та особисті історії об’єднають глядачів і артистів, створюючи простір для спільного осмислення культури, історії та сучасного світу.

Джерела: 

  1. https://independenttheater.hu/roma-hosok-fesztival/i-roma-hosok-fesztival-2017/ 
  2. https://ciganymisszio.reformatus.hu/hirek/roma-hosok–i-nemzetkozi-roma-storytelling-fesztival/ 
  3. https://www.bmeia.gv.at/hu/rendezvenyeink/esemeny/iii-roma-hosoek-nemzetkoezi-szinhazi-fesztival 
  4. https://www.irodalmijelen.hu/hirek/roma-hosok-ii-nemzetkozi-roma-storytelling-fesztival 
  5. https://independenttheater.hu/roma-hosok-fesztival/ 
  6. https://independenttheater.hu/roma-hosok-fesztival/iii-nemzetkozi-szinhazi-fesztival-2019/
  7. https://independenttheater.hu/roma-hosok-fesztival/roma-hosok-vii-nemzetkozi-szinhazi-fesztival-2025/ 
  8. https://index.hu/kultur/2026/04/02/roma-hosok-nemzetkozi-szinhazi-fesztival-eotvos10-pinceszinhaz-kultbudapest/
  9. https://independenttheater.hu/roma-hosok-fesztival/roma-hosok-viii-nemzetkozi-szinhazi-fesztival/
...