Комуністичний режим Угорщини очікував, що місцеві гурти гратимуть спокійну та “правильну” музику, але “Beatrice” робили все з точністю навпаки. Їхні пісні були різкими, чесними та дуже незручними для влади. Вони виступали проти брехні, цензури та страху, збираючи цілі стадіони. Влада намагалась боротись з ними, як з “тарганами нації”. Переслідувала, залякувала, забороняла та чи допомогло це їй? Більше про рок-гурт “Beatrice” — читайте на сайті budapest-trend.eu.
Виникнення гурту “Beatrice”
Історія гурту “Beatrice” тісно пов’язана з Монікою Чука — дівчиною 1952 року народження з Залаегерсега. Моніка змалечку проявляла інтерес до співу та гри на музичних інструментах, тому батьки віддавали її до спеціалізованих навчальних закладів. Спочатку до музичного дитячого садка, потім — до музичної початкової школи і, зрештою, до музичного відділення середньої школи імені Міклоша Радноті.
Такий бекграунд дозволив Моніці Чука серйозно задуматися над створенням свого музичного гурту, що вона і зробила. У 1969 році Моніка запропонувала сестрі та декільком подругам, які не мали музичної освіти, приєднатись до нього. Вони погодились, і постало питання — як назвати гурт? На допомогу прийшов тодішній хлопець Моніки Чука — Ґабі Новай, учасник гурту “Rangers”. Він поєднав слово “beat” з жіночим ім’ям, і вийшло “Beatrice”.
Так наприкінці 1960-х років в Угорщині виник перший жіночий музичний гурт. До “Beatrice” входили: Моніка Чука, Марія Чука, Каталін Надь та Крістіна Хамар. Моніка відповідала за вокал та гітару, Марія — за ударні, Каталін — за клавішні, Крістіна — за бас-гітару. Спершу дівчата виконували лише кавери, зокрема, на пісні “Fire” Джеймза Маршалла Хендрікса, “Venus” групи “Shocking Blue”, “Chirpy Chirpy Chip-Chip” групи “Middle Of The Road”. Згодом почали створювати свої.
У 1970 році Моніка та Марія Чука побачили в журналі “Молодь” конкурс: хто краще покладе текст Анни Адаміс, композиторки гурту “Omega”, на музику. Вони спробували і виграли, після чого цю пісню виконав Ласло Комар, угорський Елвіс Преслі. Тим часом гурт “Beatrice” почав репетирувати та виступати на локаціях від Телефонної фабрики. Дівчата домовились з виробництвом: воно надаватиме їм приміщення, а хтось із гурту почне працювати там. Цією “щасливицею” стала Моніка Чука.
Трансформація гурту “Beatrice”
У 1971 році Моніка Чука познайомилась із Феро Надем, і гурт “Beatrice” почав трансформуватись. Марія Чука, Каталін Надь та Крістіна Хамар покинули його, натомість приєдналось декілька музикантів-чоловіків. У 1974 році в гурті були Моніка Чука, Феро Надь, Шандор Чіранку та Баріле Паскуале. Моніка відповідала за вокал та бас-гітару, Феро — за вокал, Шандор — за гітару, Баріле — за ударні. У цей час гурт “Beatrice” грав глем-рок у молодіжних парках та клубах, а їхні пісні крутили по Угорському радіо.
Паралельно з цим склад гурту “Beatrice” постійно змінювався, як і його стиль. Наприклад, наприкінці 1970-х років до нього долучились клавішник Аттіла Гідофалві, гітарист Ласло Лугоші, бас-гітарист Лайош Міклошка та барабанщик Тібор Донатші. Тоді Феро Надь захопився творчістю австралійського гурту “AC/DC” і скерував “Beatrice” до блюзового року. Тому вони співали кавери на пісні “Deep Purple”, “AC/DC” і “Ramones” та випустили ряд своїх. Зокрема, “Jericho”, “Motorized Generation”, “Faded Star”.
Гурт “Beatrice” під гнітом комуністичного режиму Угорщини
Наприкінці 1970-х років гурт “Beatrice” входив до топу найпопулярніших в Угорщині — поруч з “P. Mobil” та “Hobo Blues Band”. Вони були настільки впливовими, що викликали занепокоєння у комуністичного режиму Угорщині, і він запустив кампанію із дискредитації їх. У ЗМІ виходили розгромні статті. Про гурт “Beatrice” писали, що його члени вживають нецензурну лексику, розбещують молодь, “таргани нації” і взагалі панки! Останнє, напевно, було найсильнішим звинуваченням.
Здавалося б, що поганого в тому, що хтось виконує панк-музику? Проте вона походила з “буржуазного” Заходу, з яким ворогував комуністичний режим. Значить була “деструктивною” для країн соціалістичного табору. Тому, дізнавшись про ймовірний зв’язок гурту “Beatrice” з панками, організатори концертів почали масово відхрещуватись від нього. Що іронічно, адже наприкінці 70-х років XX століття панк-рок ще не встиг проникнути до Угорщини крізь “залізну завісу”. Члени гурту “Beatrice” елементарно не знали про нього.
Попри такий тиск, виконавцям раз по разу вдавалось проводити концерти. Вони усвідомлювали: за ними стежать, і це було помітно. Одного разу п’ятеро чи шестеро міліціонерів прийшли на концерт, де “Beatrice” грав пісню “Térden állva”, що означає “стояти на колінах”. У ній йдеться про те, що виконавці мають сміливу думку. Однак ще не готові висловити її, тому закликають тих, хто зрозумів їх, стати на коліна. З часом у фанатів сформувалась така традиція, а міліціонери не були проінформовані. І, коли всі опустились навколішки, вони стояли, чекаючи подальших вказівок “зверху”.
Особливо важко проходили концерти з піснею “Jericho” з наступних причин. По-перше, вона починається із заклику до атаки, що не відповідало актуальній політичній повістці Угорщини. Комуністичний режим стверджував: він спрямовує всі сили на побудову соціалізму й виступає категорично проти війни. Відповідно, не міг допустити, щоб угорські виконавці вільно співали таке. По-друге, у пісні йшлось про падіння біблійного міста. “Єрихон, Єрихон — його стіна впала давно. Єрихон, Єрихон — слава минає швидко”, що могло натякати на майбутній крах комуністичного режиму.
Членів гурту затримували, обшукували, допитували, а деяких навіть били, щоб вони припинили свою “деструктивну” діяльність. Однак, виконавці тримались до останнього: поки музична спільнота не зрадила їх. У березні 1981 року Спілка музикантів не запросила гурт “Beatrice” на суперконцерт профспілки, де виступали всі популярні угорські рок-виконавці. У відповідь на це Феро Надь оголосив про розпуск гурту.
Відродження гурту “Beatrice”
До кінця 1980-х політичний клімат поступово пом’якшився, відкривши нові можливості для раніше маргіналізованих музикантів. У 1987 році Феро Надь реорганізував гурт “Beatrice”, і він відновив свою популярність. Їхній альбом 1988 року “Лексикон нашого дитинства”, а потім альбом 1991 року “I Hate the Entire 20th Century” були значущими роботами не лише з музичної, а й із символічного погляду.
Під час зміни режиму оркестр став голосом відходу від комуністичного минулого, передчуття нової ери та напруги, яка з цим прийшла. Їхня пісня “The 8-Hour Workday” функціонувала майже як гімн: вона була одночасно іронічним і реалістичним зображенням життя східноєвропейського робітничого класу.
У другій половині дев’яностих гурт “Beatrice” зіткнувся з новими викликами. Рок-музика втратила свій колишній політичний заряд і була змушена адаптуватися до ринкових економічних умов. У цьому середовищі великий резонанс викликала також політична діяльність Феро Надя. У 1996 році гурт знову сформувався під назвою “New Beatrice”, але новому складу вже не вдалося повторити успіхи попереднього десятиліття.
